Слава ЗСУ!

Від щедрого, жирного та солодкого столу Кетлін трохи не знудило. Але не личило показувати слабкість у годину, коли так багато залежало від її сили. Тому їла вона небагато, спостерігаючи за людиною, яка так прагнула бути королем. Ренлі посадив ошую себе молоду дружину, а одесну — її брата. Крім білої льоняної перев’язки на лобі, пан Лорас не ніс на собі ніяких ознак денних негараздів. Він справді був такий гарний, як і гадала Кетлін. Очі його, вже не вирячені, дивилися живо й розумно, волосся спадало безладним потоком брунатних кучерів, яким позаздрило б чимало дівчат. Пошматоване у бою корзно він змінив на нове — такого самого вишуканого смугастого шовку Веселкової Гвардії короля Ренлі, скріплене золотою трояндою Вирію.

Час від часу Ренлі згодовував Маргерії якогось ласого шматочка з кінчика кинджала чи нахилявся, щоб легесенько поцілувати у щоку. Але більшою мірою його жарти та довірливі бесіди поділяв пан Лорас. Вочевидь, король мав насолоду від їжі та пиття, але не здавався ані ненажерою, ані п’яницею. Він сміявся часто і невідразливо, привітно балакав і до шляхетних панів, і до дівчат-служниць.

Дехто з його гостей, проте, не виявляв королівської поміркованості: тут пили надто багато, а вихвалялися надто гучно, як на її смак. Сини князя Вілума Єшуа та Еліас гаряче сперечалися, хто перший видереться на мури Король-Берега. Князь Варнер гойдав на коліні служницю і слинявив їй шию, водночас ковзаючи рукою в пазуху. Гвияр Зелений затямив собі в голову, що буцімто вміє співати, схопив арфу і почав її мучити, водночас голосячи щось там про «зав’язати левові хвоста», подекуди навіть з римою. Пан Марк Мулендор приніс на бенкет чорно-білу мавпу і годував її шматками з власної миски, а пан Тантон з Фосовеїв червоного яблука видерся на стіл і присягнувся вбити Сандора Клегана у двобої. Але його шляхетна обітниця викликала б до себе більше поваги, якби пан Тантон, проказуючи її, не стояв однією ногою в макітрі з юшкою.

Вершина дурощів була досягнута, коли до палати вбіг пухкий блазень у пофарбованому під золото бляшаному обладунку, з повстяною левовою головою на плечах, і почав ганяти навколо стола карлика, лупцюючи його по голові міхуром і вимахуючи іграшковим визолоченим мечем. Зрештою король Ренлі змушений був спитати, навіщо він переслідує власного брата.

— Та я ж, перепрошую вашу милість — Карлоріз, — відповів блазень.

— Ти Крулеріз, а не Карлоріз, дурна твоя голова! — вигукнув Ренлі, й палата загриміла реготом.

Князь Рябин коло неї не брав участі у загальних веселощах.

— Вони всі такі молоді, — зазначив він.

То була щира правда. Коли Роберт убив принца Раегара на Тризубі, Лицар Квітів, мабуть, не справив ще й других іменин. Та й загалом у палаті було небагато старших за нього. Під час Погрому Король-Берега вони ще смоктали мамчину цицьку, а коли Балон Грейджой знуртував Залізні острови, бігали зовсім хлопчаками. «Жоден не нюхав крові на війні», думала Кетлін, спостерігаючи, як князь Брис піддражнює пана Робара пожонглювати вервечкою кинджалів. «То все для них гра, той самий турнір, тільки що трохи більший. Вони бачать лишень майбутню славу, почесті та здобич. Вони просто хлопчики, п’яні від пісень та казок. І як усі хлопчики, вони гадають, що житимуть вічно.»

— На війні вони швидко постарішають, — мовила Кетлін, — як постарішали ми.

Вона була ще юною дівчиною, коли Роберт, Нед та Джон Арин підняли корогви на бій проти Аериса Таргарієна, але до кінця тієї війни стала жінкою і матір’ю.

— Мені їх жаль.

— Чому б це? — запитав князь Рябин. — Погляньте лишень на них. Такі молоді, такі дужі, повні життя та сміху. А до того ж хіті — надто багато, щоб дати їй ради. Цієї ночі буде нагуляно багато нових байстрюків, це я вам обіцяю. То чого жалітися?

— Бо все те триватиме недовго, — зі скорботою відповіла Кетлін. — Бо всі вони — лицарі літа, а насувається зима.

— Ви помиляєтеся, пані Кетлін. — Брієнна роздивлялася її очима такими ж блакитними, як її обладунок. — На таких, як ми, зима не насунеться. Якщо ми загинемо у битві, про нас заспівають співці, а в піснях у них царює вічне літо. У піснях всі лицарі шляхетні та відважні, всі діви — прегарні, а в небі завжди сяє сонце.

«Зима насувається на всіх нас», подумала Кетлін. «До мене вона прийшла, коли помер Нед. І по тебе вона теж прийде, ще й скоріше, ніж ти гадаєш.» Але не знайшла сили сказати це вголос.

Врятував її король власною особою.

— Пані Кетлін, — покликав Ренлі зі свого престолу. — Маю бажання подихати повітрям. Чи не буде ваша ласка прогулятися зі мною?

Кетлін негайно підвелася.