Слава ЗСУ!

— Так, пане воєводо.

Джон розвернув коня туди, звідки приїхав. Втішало, що дощ тепер не лупив у обличчя, хоча б на якийсь час. Кожен, кого він минав, здавалося, лив сльози. Валка розтягнулася мало не на версту лісу.

Посередині обозу Джон проминув Семвела Тарлі, що купчився у сідлі під широким крислатим капелюхом. Він їхав на одному запряженому у воза коні та вів за собою інших. У клітках, по дашках яких тарабанив дощ, занепокоєно верещали та ляпали крилами круки.

— Ти що, лису їм туди підсадив? — гукнув Джон.

Сем підняв голову. З крисів його бриля потекла вода.

— Ой, здоров був, Джонику. Та ні, просто їм дощ не до вподоби. Так само, як нам.

— Як ти тут ся маєш, Семе?

— Вогко. — Товстун спромігся посміхнутися. — Та поки що живий, хапко не вхопив.

— От і добре. Крастерів Дитинець просто попереду. Якщо буде на те божа ласка, то спатимемо коло вогню.

В Сема на обличчі з’явився сумнів.

— Скорботний Ед каже, що Крастер — жахливий варвар. Одружується зі своїми дочками, не кориться жодному законові, крім свого власного. А Дивен казав Гренові, що в нього в жилах є чорна кров. Мати його була з дичаків, зляглася з розвідником, отож він бай…

Раптом він усвідомив, що хоче сказати, й замовк.

— Байстрюк, — засміявся Джон. — Та кажи вже, Семе. Я це слово й раніше чув.

І стиснув острогами свого прудкого малого бахмутика.

— Мушу знайти пана Отина. Не наближуйся до Крастерових жінок. — «Пхе, наче Сем з таких, кого треба від спідниць силоміць відтягати.» — Побалакаємо потім, як станемо табором.

Потрусивши далі назад валкою, Джон знайшов лицаря Отина Вивіра, що очолював сторожовий загін, і передав йому звістку. Невеличкий чоловічок з лицем зморшкуватим, як чорнослив, пан Отин завжди виглядав стомленим, навіть у замку Чорному. Нескінченний дощ безжально прибив його мало не до землі.

— Вельми втішна новина, — пожвавився він. — Волога мені вже в кістки в’їлася, а болячки на дупі понатирали свої власні болячки.

На зворотньому шляху Джон відхилився від напрямку руху валки, прийнявши коротшою стежкою крізь гущавину лісу. Звуки від людей та коней проковтнула мокра зелена пуща, і скоро він чув уже тільки стукіт дощу по листю, гілках та каменях. День був ще у розпалі, але ліс, здавалося, вже занурився у сутінки. Джон виплітав собі стежку між каміння та калюж, повз великі дуби, сіро-зелені вартові, залізнини з чорною корою. Подекуди гілки утворювали щільний навіс над головою; тоді він мав хвильку відпочинку від дощу. Минаючи каштан, розчахнутий блискавкою та порослий білою шипшиною, він почув якийсь шурхіт у підліску.

— Привиде! — покликав він. — Привиде, до мене!

Але з зеленого чагарнику виник Дивен, ведучи свого кошлатого сірого бахмута за повід. Поруч верхи їхав Грен. Старий Ведмідь висилав розвідників на обидва боки головної валки, щоб прикривати похід і попереджати про наближення ворога. Не бажаючи жодних несподіванок, він наказав їм ходити по двоє.

— А, це ти, Сніг-воєвода. — Дивен посміхнувся дерев’яною усмішкою. Його зуби були різьблені з дуба, але не надто добре припасовані. — Я вже гадав, ми з малим надибали одного з тих Інших. Ти що, вовка загубив?

— Десь полює. — Привидові не подобалося сунути разом з валкою, але далеко він не тікав. Коли вони ставали табором, вовк сам знаходив шлях до Джона у воєводиному наметі.

— Тут стільки води, що радше рибалить, — буркнув Дивен.

— Мати завжди казали, що дощ — то добре для врожаю, — докинув Грен.

— Еге ж. Доброго врожаю плісняви, — відказав Дивен. — У цьому дощі тільки те й добре, що митися не треба.

І клацнув дерев’яними зубами.

— Парогач знайшов Крастера, — повідомив їм Джон.

— А він його що, губив? — Дивен захихотів. — Дивіться мені, молоді цапки, щоб не пхали свої роги до Крастерових дружин, чуєте?

Джон усміхнувся.

— Хочеш усіх собі забрати, га, Дивене?

Дивен знову заклацав зубами.

— Може, й хочу. Крастер має десять пальців і прутня, далі одинадцяти ніяк не порахує. Як у нього двійко жінок вкрасти, то він і не взнає.

— Скільки ж він має дружин? — здивувався Грен.

— Тобі стільки не світить, братчику. Та воно неважко, коли ти їх сам собі виродив. Онде твоя звірюка, Сніговію.

Привид, хутро якого добряче прибив дощ, вже трусив поряд з Джоновим коником, високо задравши хвоста. Він рухався так тихо, що Джон і не сказав би, коли саме той з’явився. Кінь Грена сахнувся від запаху; навіть зараз, більше як через рік після його появи, коні почувалися недобре у присутності лютововка.

— За мною, Привиде. — Джон стиснув коника острогами і рушив до Крастерового Дитинця.