Слава ЗСУ!

— Не бачив я вашого Бенджена Старка вже зо три роки, — саме казав він Мормонтові. — Та й правду кажучи, нітрохи за ним не сумую.

Між лавами тинялося з півдесятка чорних цуциків та двійко поросят. Жінки у грубо зшитих оленячих шкурах розносили роги пива, порали вогонь, кришили до казана моркву та цибулю.

— Він мав тут проходити минулого року, — мовив Торен Рідколіс.

Якийсь собака підсунувся понюхати навколо його ніг. Розвідник дав йому копняка, і пес зі скавучанням забрався геть.

Воєвода Мормонт додав:

— Бен шукав пана Веймара Ройса, який зник разом з Гаредом та молодим Вілом.

— Еге ж, пам’ятаю оту трійцю. Панич був не старший, приміром, за те цуценя. Соболиний кожух, чорна криця і забагато пихи, щоб спати під моїм дахом. Та жінки мої все одно на нього заглядалися, мов ті корови.

Він примружився на найближчу з жінок.

— Гаред казав, що вони женуться за наскочниками. А я йому: з таким шмаркачем на чолі моліться, щоб не нагнали. Гаред, як на гайворона, нічогенький був чолов’яга. Вух мав менше за мене. Зима їх відкусила — так само, як мені.

Крастер засміявся.

— А тепер я чую, що в нього вже й голови нема. Теж зима відкусила, ге?

Джон згадав віяло червоної крові на білому снігу і копняка, що його дав голові мерця Теон Грейджой. Страта утікача. А на зворотньому шляху до Зимосічі Джон та Робб поїхали наввипередки і знайшли шість лютововчат у снігу. Не менше як тисячу років тому.

— Коли пан Веймар від вас пішов, то куди попрямував?

Крастер здвигнув плечима.

— Ото мені робити більше нічого, як видивлятися, куди гайворонів лихо несе.

Він хильнув пива і відставив кухля.

— Відколи я востаннє куштував південське вино, вже й ведмеді встигли виспатися. Вина б мені трохи не завадило. І нову сокиру. Моя вже геть не кусається, а мені так не можна — я мушу жінок захищати.

Він озирнувся на своїх заклопотаних дружин.

— Вас тут мало, живете наодинці, — зазначив Мормонт. — Якщо хочете, дам вам супровід на південь до Стіни.

Крукові, здається, думка сподобалася.

— До Стіни! — заверещав він, розпушуючи чорне пір’я, наче високий комір позаду Мормонтової голови.

Хазяїн дому зловісно вишкірився, показавши повен рот зламаних бурих зубів.

— І яке ж нам знайдеться при вас місце — у кухні на побігеньках? Е ні, тут ми вільні. Крастер не служить жодній живій душі.

— Не ті зараз часи, щоб жити одинаком у пущі. Здіймаються холодні віхоли.

— Нехай. Я тут корені глибоченько пустив. — Крастер вхопив жінку, що йшла була мимо, за руку. — Ану скажи йому, дружино. Скажи панові гайворону, як ми щасливо живемо.

Жінка облизнула губи.

— Тут наш дім. Крастер нас береже. Краще вмерти вільними, ніж жити в неволі.

— Неволі, — пробурмотів крук.

Мормонт нахилився уперед.

— Ми проминули кілька сіл, і усі до одного були покинуті. Ви — перші живі душі, яких ми побачили, відколи виступили зі Стіни. Люди десь зникли — вмерли, втекли, втрапили у полон, не знаю. А разом з ними і тварини. Геть нічого не лишилося. А раніше ми знайшли тіла двох розвідників Бена Старка за десяток верст від Стіни. Бліді, холодні, з чорними руками та ногами, ранами без крові. Ми відвезли їх до замку Чорного, а вони повстали уночі й почали вбивати. Один убив пана Яремію Рикера, другий прийшов по мене. Гадаю, вони дещо пам’ятали з того часу, коли жили, та людського милосердя в них вже не лишилося ані краплі.

Жінка відкрила рота — вологу рожеву печерку — та Крастер тільки пирхнув.

— Ми тут такого лиха не знаємо… і я просив би вас не оповідати злих казок під моїм дахом. Я побожна людина, і боги мене бережуть. Якщо тут навіть з’являться мертв’яки, я вже якось спроможуся порозганяти їх по могилах. Утім, нова гостра сокира мені б не завадила. — Він прогнав жінку геть, ляснувши її по стегні й заволавши. — Ще пива, і швидко!

— Гаразд, облишмо мертвих, — мовив Ярман Парогач, — а як щодо живих, мосьпане? Як там ся має ваш король?

— Кор-роль! — заверещав Мормонтів крук. — Кор-роль, кор-роль, кор-роль.

— Отой Манс-Розбишака? — Крастер плюнув у вогонь. — Король-за-Стіною… На якого лиха вільному народові здалися королі?

Він обернув примружене око на Мормонта.

— Якби я схотів, я б вам такого розказав про Розбишаку та його оборудки. Оті порожні села — то його рук справа. Тут би ви теж нікого не знайшли, якби я слухав його дурниці. Він мені надсилає гінця і каже, що я мушу кинути власне обійстя та йти цілувати йому ноги. Я відіслав того гінця назад, а язика його собі лишив. Онде він до стіни прибитий.

Він тицьнув пальцем.