Слава ЗСУ!

Як вона могла сподіватися подолати таких людей? Коли хал Дрого був живий, люди тремтіли перед ним і приносили подарунки, щоб утамувати його гнів. А якщо не приносили, то він захоплював їхні міста, багатства, жінок, геть усе. Та ж його халазар був велетенський, а її — жалюгідний. Її люди пішли за нею через червону пустелю, женучись за кометою, і пішли б через отруйну воду, але їх було не досить. Навіть її драконів ще не досить. Візерис вірив, що держава повстане за свого законного короля… та Візерис був дурень, а дурні вірять у всякі дурниці.

Від сумнівів вона почала хапати дрижаки, вода раптом здалася холодною, а рибки, що дзьобали шкіру, стали дратувати. Дані підвелася і вилізла з купелі.

— Іррі! — покликала вона. — Джихікі!

Поки служниці витирали її насухо та вдягали у халат піщаного шовку, Дані почала міркувати про тих трьох, які знайшли її у Місті Кісток. «Скривавлена зірка привела мене до Карфу не аби чого. Тут я знайду те, що мені треба, якщо матиму силу взяти, що дають, і мудрість уникнути пасток та спокус. Якщо боги наготували для мене долю переможниці, то припошлють свою милість, покажуть якийсь знак, а якщо ні… якщо ні…»

Майже ввечері, коли Дані годувала драконів, Іррі ступила крізь шовкові запони і доповіла, що пан Джораг повернувся з пришибів… та не один.

— Хай зайде з тим, кого привів, — відповіла Дані, зацікавившись.

Коли прибульці увійшли, вона сиділа на купі подушок, розташувавши навколо себе драконів. Гість мав на собі накидку з зеленого та жовтого пір’я; шкіра його чорніла, як вилощений гагат.

— Ваша милосте, — мовив лицар, — ось перед вами Кухуру Мо, керманич «Коричного вітру» з міста Гончаки.

Чорний чоловік став на коліно.

— Велика честь для мене, шановна королево, — привітався він, та не мовою Літніх островів, якої Дані однак не знала, але пливкою валірійською говіркою Дев’яти Вільних Міст.

— Я теж вшанована честю, пане Кухуру Мо, — відповіла Дані тією ж мовою. — То ви прибули з Літніх островів?

— Саме так, ваша милосте, але перед тим, ще й півроку не минуло, ми стояли у Старограді. Звідти я привіз вам чудовий подарунок.

— Який саме?

— Щасливі вісті. Матір Драконів, Буреродна, кажу вам чисту правду — Роберт Баратеон помер.

За стінами палацу на Карф лягали сутінки, але в Даніному серці раптом зійшло сонце.

— Помер? — перепитала вона. В неї на колінах засичав чорний Дрогон, перед її обличчям, наче запона, виникла хмара блідого диму. — Ви певні? Узурпатор — мертвий?!

— Так кажуть у Старограді, у Дорні, у Лисі, у всіх інших портах, де ми кидали котву.

«Він надіслав мені отруйне вино, але я жива, а його вже нема.»

— Яка саме смерть його спіткала?

На її плечі блідий Візеріон ляпнув крилами вершкового забарвлення, збурюючи повітря.

— Його розпанахав велетенський вепр під час ловів у королівській пущі. Так я чув у Старограді. Ще кажуть, наче його зрадила королева, чи його брат, чи князь Старк, який був його Правицею. Та хто б не казав, усі згодні в одному: король Роберт помер і лежить у могилі.

Дані жодного разу не бачила обличчя Узурпатора, та рідко минав день, щоб вона про нього не згадувала. Його велетенська тінь падала на її життя, відколи вона народилася серед крові та бурі на світ, де їй не було місця. А тепер цей чорношкірий чужинець розвіяв ту тінь, наче й не було.

— На Залізному Троні тепер сидить хлопчак, — мовив пан Джораг.

— Король Джофрі сидить на троні, — погодився Кухуру Мо, — але правлять державою Ланістери. Брати Роберта втекли з Король-Берега. Кажуть, вони хочуть забрати корону собі. А князь Старк, Правиця і друг короля Роберта, більше не при владі. Його схоплено за зраду.

— Щоб Нед Старк та зрадив? — пирхнув пан Джораг. — Дідька лисого! Раніше настане Довге Літо, ніж отой твердолобий заплямує свою безцінну честь.

— Яку він може мати честь? — спитала Дані. — Він зрадив справжнього короля, як і ті Ланістери.

Дізнатися, що собаки Узурпатора гризуться один з одним, було приємно, хоча й не те щоб несподівано. Те саме сталося, щойно помер її Дрого — його величезний халазар миттю розірвався на шматки.

— Мій брат також мертвий. Істинний король Візерис, — мовила вона до жегляра з Літніх островів. — Хал Дрого, мій можновладний чоловік, убив його короною з гарячого золота.

Якби її брат мав трохи більше розуму, чи міг би він передбачити, що така омріяна та вимолена в богів помста вже зовсім близько?

— Тоді я сумую по вас, Матір Драконів, та по скривавленому Вестеросу, позбавленому правдивого короля.

Під Даніними пестливими пальцями зелений Раегал вирячився на чужинця очима рідкого золота. Дракон розтулив рота і зблиснув зубами, схожими на чорні голки.