Слава ЗСУ!

Йоджен кивнув.

Літо підняв голову з Бранових колін і витріщився на болотника своїми тьмано-золотими очима.

— Коли я був зовсім малий, то ледь не вмер від сіроводної лихоманки. Саме тоді до мене прийшов гайворон.

— До мене він прийшов, коли я впав! — раптом зважився Бран. — Я дуже довго спав. Гайворон сказав, що я мушу летіти або померти. Коли я прокинувся, то був скалічений і літати не зміг.

— А зможеш, якщо захочеш.

Підібравши сітку, Мейра струснула її, щоб остаточно розплутати, і почала згортати вільними складками.

— Це ти, Бране, вовк із крилами, — мовив Йоджен. — Спершу я не був певний, коли ми тільки прийшли, а тепер вже цілком. Гайворон надіслав нас, щоб розбити твої кайдани.

— То гайворон знаходиться у Сірявці?

— Ні. Гайворон — на півночі.

— На Стіні?! — Бран завжди прагнув побачити Стіну. До того ж зараз там служив у Нічній Варті його брат-байстрюк Джон.

— За Стіною. — Мейра Троск підвісила сітку до паса. — Коли Йоджен розповів панові батьку про свій сон, він надіслав нас до Зимосічі.

— То як мені розбити кайдани, Йоджене? — запитав Бран.

— Розплющ очі.

— Вони розплющені, хіба не бачиш?

— Два розплющені. — Йоджен вказав, які саме. — Один, два.

— Та я ж і маю тільки два.

— Ти маєш три. Гайворон дав тобі третє, а ти його не хочеш. — Він говорив поволі, тихо і м’яко. — Двома очима ти бачиш моє обличчя. Трьома міг би бачити моє серце. Двома ти бачиш той дуб, онде. Трьома побачив би жолудь, з якого виріс той дуб, і пеньок, яким він колись стане. Двома очима ти бачиш не далі за свої мури. Трьома ти дивився б на південь до Літнього моря і на північ аж за Стіну.

Літо скочив на ноги.

— Мені нема чого бачити так далеко. — Бран занепокоєно посміхнувся. — Втомився я від балачок про гайворонів. Побалакаймо про вовків. Або про левоящерів. Ти колись полювала на такого, Мейро? Тут в нас їх немає.

Мейра висмикнула з кущів свою жаб’ячу сандолю.

— Вони живуть у воді. У повільних струмках, глибоких болотах…

Але брат рішуче перервав сестру.

— Ти бачив сни про левоящера?

— Ні, — відповів Бран. — Я ж казав, я не хочу…

— А про вовка?

Бран починав сердитися.

— Я не мушу розповідати тобі про свої сни. Я принц. Я — Старк на Зимосічі.

— Сон був про Літа?

— Мовчи!

— Вночі після бенкета на святі врожаю… ти бачив уві сні, як був Літом у божегаї, так?

— Годі! — заверещав Бран. Літо ковзнув до оберіг-дерева, вишкіривши білі зуби.

Але Йоджен Троск не зважав.

— Коли я торкнувся Літа, то відчув тебе у ньому. Так само, як зараз.

— Ти не міг. Я лежав у ліжку. Я спав.

— Ти був у божегаї, весь сірий.

— То був лише поганий сон…

Йоджен підвівся з землі.

— Я тебе відчув. Я відчув твоє падіння. То це ти його боїшся? Падіння?

«Падіння», подумав Бран, «і золотого чоловіка, брата королеви, його я теж боюся, але головне — падіння». Але вголос не сказав. Та й як він міг? Він не зміг сказати ані панові Родріку, ані маестрові Лювину. Не може сказати і Троскам. Якщо не говорити про таке, то може, він забуде. Він ніколи й не хотів згадувати. Може, навіть згадав не те, що було насправді.

— Чи падаєш ти щоночі, Бране? — тихо запитав Йоджен.

З горлянки Літа почулося низьке переливчасте гарчання. То була вже не гра. Вовк посунув уперед, вишкіривши зуби та палаючи очима. Мейра ступила між вовком та своїм братом з сандолею в руках.

— Забери його, Бране.

— Йоджен його розгнівав.

Мейра розгорнула сітку.

— Це твій гнів, Бране, — відповів її брат. — І твій страх.

— Не мій. Я не вовк.

Але він вив разом з ними уночі, куштував кров у вовчих снах.

— Якась частка тебе є Літо, а частка Літа є ти. Та ти й сам знаєш, Бране.

Літо рушив уперед, але Мейра перетнула йому шлях, тицяючи тризубою сандолею. Вовк вивернувся убік, пішов по колу, припав до землі. Мейра крутилася, пильнуючи.

— Відклич його, Бране.

— Літо! — загукав Бран. — До мене, Літо!

Він ляснув долонею по стегні так сильно, що рука аж заскніла, хоча мертва нога не відчула геть нічого.

Лютововк знову ринув уперед, і знову вжалила сандоля Мейри. Літо ухилився, закружляв. Зашурхотіли кущі, з-за оберіг-дерева виникла кощава чорна постать з вишкіреними іклами. Запах був сильний — брат почув його лють. На Брановій потилиці стали дибки волосини. Мейра стояла коло брата, а з двох боків підкрадалися вовки.

— Бране, відклич їх.

— Не можу!

— Йоджене, лізь на дерево.

— Не треба. День моєї смерті ще не настав.