Слава ЗСУ!

— А й справді, можна, — погодився Кресен. Він ніколи не ображав дитину відмовою, бо життя образило її аж занадто. Звали бідолаху Ширеною, наступних іменин їй виповнювалося десять років, і сумнішої дівчинки маестер Кресен не бачив за всі свої роки. «Її сум — то моя ганьба», подумав старий, «ще одна незагоєна рана». — Маестре Пилосе, будьте ласкаві, принесіть птаха з крукарні для панни Ширени.

— Матиму за честь і задоволення.

Пилос був чемний юнак, не старший за двадцять і п’ять років, але такий урочистий та поважний, мовби наміряв усі шістдесят. Якби ж він мав більше доброго гумору, більше життя… саме цього тут так бракувало. У похмурих місцях потрібно більше світла й радощів, а не підстаркуватої розважливості. А місця, похмурішого за Дракон-Камінь, годі було й знайти: самотня твердиня посеред мокрої пустки, оточена буревіями та солоною водою, з димною тінню гори позаду себе. Але маестер має їхати туди, куди його посилають, от Кресен і приїхав сюди разом зі своїм володарем десь із дванадцять років тому. Служив він ревно й чесно, але ніколи не любив Дракон-Каменя, ніколи не почувався тут удома. Останнім часом, прокидаючись від неспокійного сну — завжди за участі зловісної червоної жінки — маестер навіть не одразу тямив, де знаходиться.

Блазень повернув пістряву, наче латану, голову, аби подивитися, як Пилос видирається крутими залізними сходами до крукарні. Дзвіночки теленькнули від його руху.

— А у морі, під водою пташки поросли лускою, — бовкнув він, калатаючи на всі лади. — Отакої, йой-ой-ой.

Пістрявчик навіть для блазня являв із себе жалюгідне створіння. Може, колись він і міг здійняти хвилі реготу влучним жартом, та давно розгубив весь хист, а з ним разом і пам’ять, і розум, у бурхливому морі. Він був жирний та м’якотілий, його час від часу смикало і крутило, а белькотів він завжди щось недоладне. Тепер дурник смішив саму лише дівчинку, свою панну, і тільки їй не було байдуже, чи він і досі живий.

«Незугарне дівча і жалюгідний блазень… додати до них старого немічного маестра, і не знайдеш повісті сумнішої на світі.»

— Сядь біля мене, дитино, — підкликав Кресен. — Година рання, щойно почало світати. Ти б краще згорнулася бубликом у ліжку та поспала.

— Мені наснилося щось страшне, — мовила Ширена. — Про драконів. Вони прилетіли мене з’їсти.

Дівчинку мучили нічні жахи, скільки Кресен її пам’ятав.

— Ми ж з тобою про це балакали, — лагідно нагадав він. — Дракони не можуть повернутися до життя. Вони вирізьблені з каменю, дитинко. За старих часів наш острів був західним переддвір’ям славетного Валірійського Вільноземства. Саме валірійці вибудували цю твердиню, бо знали способи роботи з каменем, давно втрачені для нас. Кожен замок задля оборони мусить мати башти там, де дві стіни зустрічаються під кутом, але тільки валірійці мурували башти у подобі драконів, щоб твердині їхні наганяли на ворога жах, і для того ж самого увінчували мури тисячами химер замість простих зубців.

Він узяв її маленьку рожеву ручку до слабкої плямистої долоні та ніжно стиснув.

— Запевняю, тобі нема чого боятися.

Та Ширена не заспокоїлася.

— А як же оте страховидло в небі? Далла та Матриса балакали біля колодязя, і Далла розповіла, що червона жінка казала пані матері, наче то подих дракона. Якщо дракони дихають, то це ж має означати, що вони повернулися до життя?

«Червона жінка», гірко подумав про себе маестер Кресен. Хіба мало навіженої отрути вона влила до вух матері? А тепер від її страхіть мусить потерпати ще й донька? Йому закортіло суворо попередити Даллу, щоб менше базікала дурниць.

— Те страховидло у небі зветься кометою, дитинко. Це зірка з хвостом, яка загубилася у небі. Скоро вона зникне і за нашого життя більше не з’явиться. От побачиш.

Ширена набралася хоробрості й кивнула.

— Пані мати кажуть, що білий крук означає кінець літа.

— Саме так, люба панночко. Білі круки прилітають тільки з Цитаделі.

Пальці Кресена потяглися до ланцюга навколо шиї, котрого кожна ланка була викувана з окремого металу і позначала хист та вміння у певній галузі знання. То був комір маестра, знак його вченого братства. За розквіту юності він носив ланцюга легко й залюбки, та зараз він видавався йому надто тяжким, а метал — надто холодним на шкірі.

— Такі круки більші за інших, розумніші, виведені для найважливіших листів. Цей прилетів з повідомленням про те, що стрівся Конклав, розглянув доповіді та виміри маестрів по всьому Семицарстві й оголосив, що довге літо нарешті скінчилося. Десять років, два повороти й шістнадцять днів. Найдовше літо в живій пам’яті.