Слава ЗСУ!

Стара Мамка часом розповідала страшні байки про вовкулак та перевертнів. У тих байках вони завжди були моторошним злом.

— Я не такий, — заперечив Бран. — Я не… То просто сни такі.

— Вовчі сни — несправжні сни. Коли ти не спиш, твої очі міцно заплющені. Але щойно засинаєш, як вони розплющуються, і твоя душа шукає свою другу половинку. Ця сила дуже міцна в тобі.

— Я її не хочу. Я хочу бути лицарем…

— Лицарем ти тільки хочеш бути. А варгом ти є. Цього не змінити, Бране. Не можна заперечити або відштовхнути те, ким ти є. Ти — крилатий вовк, але ніколи не літатимеш.

Йоджен підвівся та пішов до вікна.

— Якщо тільки не розплющиш око.

Він склав разом два пальці та сильно пхнув Брана у лоба. Та коли Бран здійняв руку, то відчув там тільки гладку цілу шкіру і ніякого ока, хай навіть заплющеного.

— Як я його розплющу, коли його там немає?

— Пальцями, Бране, його намацати не можна. Треба шукати серцем. — Йоджен роздивився Бранове обличчя своїми дивними зеленими очима. — Чи може, ти боїшся?

— Маестер Лювин сказав, що у снах людини боятися нічого.

— От і є, — заперечив Йоджен.

— Чого?

— Минулого. Майбутнього. Правди.

Вони лишили його ще більш збентеженим, аніж раніше. Наодинці з собою Бран спробував відкрити третє око, але не знав, як. Скільки б він не морщив лоба і не штрикав туди пальцями, а перемін не відчував. У наступні дні він спробував попередити решту про бачене Йодженом, але і те сталося дещо не так, як гадалося.

Мікена почуте насмішило.

— Ти ба, море! Давно хтів його побачити. Та все якось не траплялося з’їздити туди, відки його видно. То тепер воно саме до мене прийде, га? Наші боги ласкаві, якщо дають собі такий клопіт задля бідного коваля.

Септон Чайл ласкаво посміхнувся і відповів Бранові так:

— Боги заберуть мене, коли вважатимуть за потрібне. Та навряд чи я потону, Бране. Я ж виріс на березі Білого Ножа і досить непогано плаваю.

Єдиний, хто зважив на засторогу, був Пивотряс. Він сам пішов до Йоджена побалакати, а опісля геть припинив митися і не підходив близько до колодязів. Зрештою він так забздівся, що шестеро інших стражників силоміць укинули його до ночв з майже киплячою водою і відтерли трохи не до м’яса. Тим часом Пивотряс відчайдушно верещав, що його хочуть втопити, як і віщував малий жаб’ятник. Згодом він хмурнів та супився, щойно бачив у замку Брана або Йоджена, і щось бурмотів собі під ніс.

Через кілька днів після купелі, заподіяної Пивотрясові, до Зимосічі повернувся пан Родрік з бранцем — тілистим молодиком з тлустими вогкими губами та довгим волоссям, що смердів, наче нужник, ще гірше за Пивотряса.

— Його кличуть Смердюком, — відповів Стріха на питання Брана, що то за один. — Справжнього імені я ніколи не чув. Він служив при Болтоновому Байстрюкові, допоміг йому вбити пані Роголіс. Так люди кажуть.

За вечерею Бран дізнався, що Байстрюка вже немає на світі. Люди пана Родріка застукали його на землі Роголісів за чимось жахливим. Бран не був певний, що саме він робив, але щось таке, для чого скидають одяг. При спробі втекти його вбили стрілами. Але до бідної пані Роголіс вчасно не встигли. Після весілля Байстрюк зачинив її у башті та припинив годувати. Бран чув від вояків, що коли пан Родрік вибив двері, то знайшов її зі скривавленим ротом та відгризеними пальцями.

— Та тварюка зав’язала нам неабиякого вузлика, — розповів старий лицар маестерові Лювину. — Хочеш чи ні, а пані Роголіс була його дружиною. Він примусив її сказати обітниці перед септоном та серце-деревом і злягся з нею на подружнім ложі тієї ж ночі при свідках. Вона підписала заповіт, де зробила його спадкоємцем, і приклала свою печатку.

— Обітниці, дані під загрозою зброї, не мають сили, — заперечив маестер.

— А Руз Болтон може не погодитися. Особливо якщо йдеться про земельні маєтності. — Пан Родрік насупився і схилив голову. — Я б радо стяв макітру і байстрюцькому слузі, бо він не кращий за господаря. Та на жаль, мушу тримати його живим, доки Робб не повернеться з війни. Він єдиний свідок Байстрюкових злочинів. Може, коли князь Болтон почує його розповідь, то покине свої зазіхання. Тим часом лицарі Мандерлі та залога з Жахокрому ріжуть один одного у гаях Роголісів, а мені бракує сили їх спинити.

Старий лицар обернувся у кріслі й подарував Бранові суворий погляд.

— А що тим часом за моєї відсутності робив наш пан принц? Забороняв нашій сторожі митися? Чи ти, часом, не хочеш, щоб від них тхнуло, як від того Смердюка?

— Море йде до нас, — відповів Бран. — Йоджен бачив усе в зеленому сні. Пивотрясові судилося потонути.