Слава ЗСУ!

— То вас турбують чиїсь звинувачення у боягузстві? — Кетлін зітхнула. — Ви не винуваті у смерті Ренлі. Йому ви служили вірно і хоробро, та якщо бажаєте зійти за ним у могилу, то не прислужитеся цим нікому.

Кетлін простягла руку, аби втішити дівчину ласкавим дотиком.

— Я знаю, як важко…

Брієнна відкинула її долоню.

— Ніхто цього не знає!

— Помиляєтеся, — різко відказала Кетлін. — Кожного ранку я згадую, щойно прокидаюся, що Неда немає зі мною. Я не вмію тримати меча у руках, але від того не слабшає моя власна мрія: увірватися до Король-Берега, власноруч взяти за біле горлечко Серсею Ланістер і душити, поки їй лице не посиніє.

Краля підняла очі — єдину гарну рису на її обличчі.

— Якщо такою є ваша мрія, чого ж ви не дозволяєте мені справдити мою? Хіба з-за того, що тоді сказав Станіс?

«А хіба?» Кетлін роззирнулася табором. Двоє вартових гуляли туди-сюди зі списами в руках.

— Мене вчили, що добрі люди мусять боротися проти зла у цьому світі, а смерть Ренлі — то чисте зло, я не маю в тім сумніву. Але ще мене вчили, що королів підносять на престол боги, а не мечі людей. Якщо Станіс — наш законний король…

— Ні! Бо Роберт теж не був законним королем, так казав навіть Ренлі. Законного короля вбив Хайме Ланістер, а законного спадкоємця престолу — Роберт на Тризубі. Де тоді були боги? Богам начхати на людей — і на королів так само, як на свинопасів.

— Доброму королю не начхати.

— Князь Ренлі… його милість, він… він був би найкращим королем, пані моя, він був такий добрий, він…

— Він більше не з нами, — закінчила Кетлін так лагідно, як тільки могла. — Лишилися Станіс та Джофрі… а ще мій син.

— Але він… ви ж не укладете миру зі Станісом, ні? Не зігнете коліна? Ви ж не…

— Скажу тобі щиро, Брієнно: я не знаю. Мій син — король, та я ніяка не королева… лише матір, яка хоче вберегти своїх дітей, чим може.

— Я не створена бути матір’ю. Мені треба битися.

— То бийтеся… але за живих, не за мертвих. Вороги Ренлі — також і вороги Робба.

Брієнна втупилася у землю і посовала ногами.

— Вашого сина я не знаю, ласкава пані. — Вона підняла очі. — Та могла б служити вам. Якби ви мене взяли.

Кетлін здригнулася від несподіванки.

— Чому ж мені?

Відповідь далася Брієнні нелегко.

— Ви ж мені допомогли. У шатрі… коли вони думали, що я… я його…

— Ви були невинні.

— Та все одно ви не мусили. Могли б дозволити мене убити. Я для вас ніхто.

«Може, я не хотіла єдина зберегти правду про чорне діло, яке там сталося», подумала Кетлін, а вголос мовила:

— Брієнно, я до себе у службу за багато років узяла чимало шляхетних панн, та ніколи ще — таку, як ви. Я ж не військовий очільник, не можу наказувати воїнам.

— Так, але ви маєте свою відвагу. Може, не таку, як треба для битви, але… ну не знаю… жіночу відвагу. Маю надію, що коли прийде час, ви мене відпустите. Обіцяйте. Що відпустите до Станіса.

У вухах Кетлін досі дзвеніли слова Станіса про те, що колись настане Роббова черга.

— Коли прийде час, я вас відпущу.

Висока дівчина незграбно стала на коліно, витягла з піхв меча-півторака Ренлі та поклала Кетлін до ніг.

— Тоді я ваша, ласкава пані. Ваш служивий мечник… чи ким іще ви забажаєте мене назвати. Я берегтиму вашу спину, радитиму в справах, а якщо знадобиться — віддам своє життя за ваше. Присягаюся старими богами й новими.

— Я ж присягаюся, що ви завжди матимете місце коло мого вогню, трунок і частунок з мого столу, і обітую не вимагати від вас служби, яка заплямує вашу честь. Клянуся старими богами та новими. Підведіться.

Стиснувши обидві руки дівчини між своїми, Кетлін мимохіть посміхнулася. «Скільки разів я бачила, як Нед приймав від служивих людей клятви вірності?» Вона спитала себе, що б він сказав, якби зараз побачив її.

Червонозуб вони перейшли убрід наступного дня — трохи вище Водоплину, де річка робила широке коло, а води її були мілкі та каламутні. Брід охороняв змішаний загін лучників та списників з орлиним значком Малістерів. Побачивши прапори Кетлін, вони виникли з-за гострих паль і надіслали на дальній берег вояка, щоб той перевів бродом її почет.

— Повільно та обережно, перепрошую мосьпані, — попередив він, узявши повід її коня. — Ми тут, бачте, залізні шпички понаставили під водою і розкидали серед каменів гостряки. На усіх бродах так само — наказ вашого пана брата.

«То Едмур має намір прийняти тут бій.» Від самої думки Кетлін стало млосно у животі, але вона стрималася і змовчала.

Між Червонозубом та Перекатом вони злилися з потоком посполитого люду, що прямував до безпечного прихистку Водоплину. Дехто гнав перед собою худобу, інші тягли возики, але всі давали Кетлін з почтом дорогу і вітали вигуками «Таллі!» або «Старк!».