Слава ЗСУ!

Даянерис III

Запони не пускали з вулиць пилюку та спеку, але зневіру, на жаль, стримати не змогли. Дані втомлено влізла досередини, радіючи криївці від моря карфійських очей.

— Дорогу! — заволав Джохого з сідла на юрбу і ляснув батогом. — Дорогу! Дорогу Матері Драконів!

Відкинувшись на прохолодні бебряні подушки, Цзаро Чжуан Даксос упевненою, незважаючи на гойдання паланкіну, рукою налив рубіново-червоного вина у однакові келихи з нефриту та золота.

— Я бачу глибокий сум на вашому обличчі, світло мого кохання. — Він передав їй келиха. — Чи не може це бути сум від втраченої мрії?

— Затриманої мрії, не більше.

Данін срібний комір натирав їй горлянку. Вона відстібнула його і викинула убік. Комір прикрашав чарівний аметист, про який Цзаро божився, що той оборонить її від усякої отрути. Тутешні Неприторенні уславилися тим, що частували отруйним вином всіх, кого вважали небезпечними. Проте Дані вони й кухля води не подали. «Я для них ніяка не королева», подумала вона гірко, «а щось химерне, розвага до обіду, конятниця з цікавим звірятком».

Раегал засичав і уп’явся гострими чорними пазурами у голе Даніне плече, коли вона потягнулася по вино. Зіщулившись, вона пересадила його на інше плече, де дракон міг принаймні кігтити сукню, а не голу шкіру. Вдягнена вона була за карфійським звичаєм — Цзаро попередив, що Напрестольні не стануть слухати якусь там дотракійську дикунку. Дані дала собі клопіт ретельно вбратися у зелені хвилі коштовного грезету, що лишали одну грудь оголеною, срібні сандалі на ногах, пас із чорних та білих перлів навколо стану. «Аби ж із того зиск якийсь вийшов. А то могла б гола піти. Може, й слід було б.» Вона зробила довгий ковток.

Нащадки стародавніх царів та цариць Карфу, Неприторенні очолювали міську варту і флот розкішно прикрашених галер, що панували над протоками між морями. Даянерис Таргарієн бажала мати цей флот або хоч його частку, а до нього — скількись їхніх вояків. Тому вона зробила пожертвування, якого вимагав звичай, у Храмі Пам’яті. Запропонувала хабара, якого вимагав звичай, Писареві при Довгому Списку. Надіслала, як вимагав звичай, хурму Одвірникові. І нарешті отримала, як вимагав звичай, сині шовкові капці на знак виклику до Тисячепрестольної Палати.

Неприторенні вислухали її прохання з великих дерев’яних престолів своїх пращурів. Престоли здіймалися різьбленими рядами з мармурової підлоги до склепінчастої стелі, змальованої картинами давно минулої карфійської слави, а самі були величезні, прикрашені чудернацькими оздобами та візерунками, викладені золотим карбом, бурштином, оніксом, ляпис-лазуром, нефритом. Усі престоли різнилися один від одного, і кожний наче намагався перевищити пишнотою всі інші. Але люди, що на них сиділи, були такі мляві та стомлені від мирських справ, що трохи не куняли. Так, вони її слухали, але чи то не чули, чи то не зважали. Саме так здалося Даянерис. «А й справді, молочарі — кисле молоко замість крові. Допомагати мені вони й не думали. А сюди прийшли з цікавості. Або радше з нудьги. Дивитися на дракона в мене на плечі їм цікавіше, ніж слухати мої слова.»

— Перекажіть мені те, що почули від Неприторенних, — заохочував її Цзаро Чжуан Даксос. — Хочу знати, що вони такого сказали, щоб засмутити володарку мого серця.

— Сказали «ні», та й годі. — Вино смакувало гранатами й літніми спекотними днями. — Вельми чемно, цього не заперечуватиму, але за всіма їхніми солодкими словами ховалося просте «ні».