Слава ЗСУ!

Клеган зняв її з коня на землю. Біле корзно на ньому було розірване та заплямоване, кров дзюрила крізь пошматовану діру в лівому рукаві.

— Пташечка трошки кровить. Відведіть її до клітки та перев’яжіть.

Маестер Френкен заспішив виконати наказ.

— Сантагарові жаба цицьки дала, — розповідав далі Хорт. — Четверо тримали його на землі й по черзі трощили голову камінням з бруківки. Одного я випатрав, та панові Арону вже було байдуже.

Збоку підібралася пані Танда.

— Моя дочка…

— Не бачив. — Хорт насупився і роззирнувся двором. — Де мій кінь? Якщо з ним щось сталося, хтось мені заплатить.

— Він деякий час не відставав від нас, — повідомив Тиріон, — а далі не знаю.

— Вогонь! — заверещав голос з верхівки башти-стрільниці. — Панове, місто димить! У Блошиному Подолі пожежа!

Тиріон відчував пекельну втому, але для відчаю місця не лишалося.

— Броне, візьми людей скільки треба і простеж, щоб не чіпали водяні вози.

«Боги праві, шал-вогонь, якщо його торкнеться хоч іскра…»

— Якщо ми втратимо Блошиний Поділ, то грець із ним. Але за жодних умов вогонь не повинен дістатися будинку цехового зібрання алхіміків. Зрозуміло? Клегане, підеш з ним!

На якусь мить Тиріонові здалося, що він бачить жах у темних очах Хорта. «Вогонь», зрозумів він. «Хай мене Інші вхоплять, ясна справа. Він ненавидить вогонь, бо надто близько його скуштував.» Але вираз в очах миттю зник, поступившись звичайній Хортовій відразі.

— Піду, — відповів він, — та не за вашим наказом. Мені треба коня знайти.

Тиріон обернувся до трьох інших лицарів Королегвардії.

— Кожен з вас поїде охороняти оповісника. Накажіть людям повертатися додому. Кого застукають на вулиці після останнього удару вечірнього дзвона, вбиватимуть на місці.

— Наше місце коло короля, — бундючно відказав пан Мерин.

Серсея стала дибки, мов розлючена гадюка.

— Ваше місце там, де наказує мій брат! — засичала вона. — Правиця говорить голосом короля! Непокора йому — це зрада престолу!

Борос та Мерин перезирнулися.

— То нам і корзна вдягти, ваша милосте? — запитав пан Борос.

— Як на мене, їдьте хоч голі! Хай юрба побачить, що між ніг ви ще чоловіки. Бо з вашого боягузства хлопи могли про це й забути!

Тиріон не заважав сестрі шаленіти. В голові йому гупало. Він начебто винюхав димний сморід; а може, то в ньому палав такий лютий гнів, що аж шкварчало.

Двері до Башти Правиці стерегло двоє Кам’яних Гав.

— Знайдіть мені Тімета, сина Тімета!

— Кам’яні Гави не бігають за Смаленими, — зухвало повідомив один з дикунів.

Так, на мить Тиріон навіть забув, з ким має справу.

— То знайдіть мені Шаггу.

— Шагга спить.

Він ледве стримався, щоб не заверещати з люті.

— То… розбудіть його, якщо ваша ласка.

— Нелегка справа — будити Шаггу, сина Дольфа, — пожалівся вартовий. — Він страшно з того лютує.

Але пішов, хоч і з буркотом.

Гірський воїн прибув, позіхаючи та чухаючи різні місця.

— Половина міста бунтує, інша половина горить, а Шагга лежить собі й хропе! — сердито докинув Тиріон.

— Шагга не любить вашу каламутну воду. Мусить пити ваше чахле пиво та кисле вино, а опісля йому голова болить.

— Я тримаю Шаю в маєтку поблизу Залізної Брами. Піди туди і бережи її від всякої напасті.

Велетень посміхнувся, розтягнувши жовту зубату щілину в кудлатих хащах бороди.

— Шагга приведе її сюди.

— Ні, просто вбережи від лиха. Скажи їй, що я прийду, щойно зможу. Цієї ночі, або вже напевне наступної.

Але до вечора місто не заспокоїлося, хоча Брон доповів, що пожежі загасили і більшість бурхливих натовпів розігнали. Скільки б Тиріон не жадав заспокійливих Шаїних обіймів, розум підказав йому нікуди тієї ночі не ходити.

Пан Джаселин Бережняк доповів остаточний рахунок втрат, коли Тиріон вечеряв холодним каплуном та чорним хлібом у мороці своєї світлиці. До тієї години сутінки вже перейшли у ніч, але щойно челядники спробували запалити свічки та комин, як Тиріон нагримав на них і вигнав геть. На душі в нього було чорно, як у кімнаті. Бережняк теж не мав чим його втішити.

Першим у списку вбитих згадувався верховний септон, розірваний на шматки під гучні молитви про милосердя до його власних богів. «Людям, які помирають з голоду, тяжко дивитися на превелебного отця, що від жиру не здатний вже й ходити», подумав собі Тиріон.

Труп пана Престона знайшли не відразу — золотокирейники шукали лицаря у білій броні, а його порубали та пошматували так жорстоко, що він від п’ят до голови став червоно-чорний.