Слава ЗСУ!

— Ота тварюка? — Пан Гвияр Моріген хрипко зареготав. — Вона втекла. А чого ж! Саме її рукою був убитий король.

— Брехня! — відрізав пан Корній. — Я знав Брієнну, відколи вона дівчинкою гралася на колінах в батька у замку Надвечір’я. А ще краще взнав, коли Вечерниця надіслав її до Штормоламу. Вона кохала Ренлі Баратеона з першої миті, як побачила. Навіть сліпий би помітив.

— Певна річ! — підхопив князь Флорент. — Хіба вона перша діва, яка оскаженіла на відмову свого коханого і вбила його? Щоправда, як на мене, короля вбила пані Старк. Вона приїхала аж з Водоплину шукати союзу, а Ренлі їй відмовив. Ясна річ, вона завважила короля за перепону своєму синові й вирішила прибрати з дороги.

— Ні, то саме Брієнна! — наполягав князь Карон. — Пан Емон Кий присягнувся у цьому, перш ніж помер. Даю вам своє слово, пане Корнію.

Голос пана Корнія просяк презирством.

— Але чого варте оте ваше слово? Ви носите корзно багатьох кольорів, як я бачу. Те саме, яке Ренлі дав вам у обмін на обітницю захищати його. Він мертвий, а ви ні. Чого б це?

Він обернув свою відразу на Гвияра Морігена.

— Питаю і вас те саме, пане. Гвияр Зелений, чи не так? З Веселкової Гвардії, еге ж? Обітували віддати своє життя за короля, певна річ? Якби те корзно було моє, я б соромився його вдягати.

Моріген визвірився:

— Радій, що ми прийшли посольством, Пенрозе, бо інакше я б тобі язика вирвав за твої слова!

— І вкинув би у той самий вогонь, де лишив своє чоловіче причандалля?

— Годі! — обірвав Станіс. — Така була воля Господа Світла, щоб мій брат помер за свою зраду. Байдуже, чия рука зробила божу справу.

— То вам, може, байдуже, — відповів пан Корній. — Я вислухав ваші умови, князю Станісе. Ось мої.

Він стягнув з руки рукавичку і жбурнув її просто королю в обличчя.

— Чесний двобій. Мечем, списом, чим забажаєте. Якщо ж вам лячно псувати вашого чародійського меча і ясновельможну шкуру в бою проти втомленого старця, то виставте свого поборника проти мого.

Він зиркнув з відразою на Гвияра Морігена та Бриса Карона.

— Хоча б котрогось із отих двох цуциків.

Пан Гвияр Моріген зчорнів лицем від люті.

— Я прийму виклик з ласки його милості короля!

— Я теж! — Брис Карон перевів очі на Станіса.

Король заскреготів зубами.

— Ні.

Пан Корній, схоже, анітрохи не здивувався.

— Цікаво, що саме бентежить вас сумнівами, мосьпане: справедливість вашої справи чи сила вашої руки? Боїтеся, щоб я не насцяв на ваш палаючий меч та не загасив його?

— Чи не маєте ви мене, пане каштеляне, за цілковитого дурня? — спитав Станіс. — Під моїм проводом стоїть двадцять тисяч війська. Ви обложені з моря та суходолу. Навіщо мені ставати до двобою, коли перемога вже в моїх руках?

Король тицьнув на нього пальцем.

— Чесно вас попереджаю: якщо ви мене змусите брати замок приступом, милості не буде. Буря мого гніву вас змете. Усіх повішу як зрадників, до останньої душі.

— Хай буде на те ласка божа. Кличте вашу бурю — та спершу пригадайте ім’я цього замку і ті бурі, які зламалися об нього у минулому.

Пан Корній ляснув вуздою та рушив назад до брами.

Станіс у відповідь не мовив ані слова, лише розвернув коня і поїхав до табору. Почет рушив слідом.

— У приступі цих стін загине багато тисяч людей, — жалівся старезний князь Естермонт, дід короля з материного боку. — Чи не краще піддати небезпеці лише одне життя? Адже наша справа — праведна і люба богам. Напевне ж вони вшанують перемогою руку нашого поборника.

«Люба богові, старий», подумав Давос. «Ти забув, що тепер ми маємо лише одного — Мелісандриного Господа Світла.»

Втрутився пан Джон Фосовей:

— Я б радо прийняв виклик сам, хоча не смію хвалитися і половиною вправності з мечем князя Карона або пана Гвияра. Ренлі не лишив у Штормоламі жодного знаного лицаря. Залога замку складається з сивих старих та зелених хлопчаків.

Князь Карон погодився з ним.

— Нас чекала б легка та певна перемога. І до того ж славетна — звоювати Штормолам одним влучним ударом!

Станіс прип’яв їх усіх поглядом, наче списом.

— Ану припиніть безглузді балачки! Скрекочете тут, наче сороки!

Очі короля спинилися на Давосі.

— Їдьмо зі мною, пане.

Він дав остроги коневі та віддалився від почту. З ним лишилася сама тільки Мелісандра з прапором вогняного серця і вінчаного оленя всередині. «Неначе проковтнутого цілком.»

Давос бачив погляди, що пробігли між панством, коли він їхав поміж них до короля. Тут зібралися не цибульні лицарі, а гоноровите шляхетство зі старих та шанованих домів. Звідкілясь він зрозумів, що Ренлі ніколи не завдавав їм таких образ. Наймолодший з Баратеонів народився з даром невимушеної чемності, якої прикро не вистачало його братові.