Слава ЗСУ!

— То ти гадаєш, вони не повірили?

— Я дізнався ще тоді, як возив товар своєю лайбою, що одні люди вірять в усе, а інші — ні в що. Ми стрічали і тих, і тих. А ще ж є інша оповідка, що її розказують по всіх усюдах…

— Так, — обірвав його Станіс. — Про те, як Селиса жалувала мені роги і причепила до них блазенські дзвіночки. Моя дочка — уроджена від нетямущого штукаря! Казочка не тільки підла, але й дурна. Ренлі кинув її мені в обличчя, коли ми стрілися посольствами. Щоб повірити у таке, треба мати розуму не більше, ніж Пістрявчик.

— Може, й так, володарю… та вірять вони чи ні, а смакують залюбки.

У багато місць оповідка встигла ще до них, отруївши їхню власну правдиву повість.

— Роберт міг насцяти у кухля, і люди хвалили б вино з нього. Я їм даю чисту холодну воду, а вони кривляться підозріливо і кажуть: «який чудернацький смак».

Станіс заскреготів зубами.

— Якщо хтось вигадає, що я злими чарами обернувся на вепра, щоб убити Роберта, то люди і йому, мабуть, повірять.

— Ви не можете спинити балачки, повелителю, — мовив Давос, — але якщо вчините помсту справжнім убивцям свого брата, то всі знатимуть, що ті балачки — брехня.

Станіс мовби й не почув.

— Не маю жодного сумніву, що Серсея доклала руку до Робертової загибелі. Я покараю винних у його смерті. А також у смерті Неда Старка та Джона Арина.

— А Ренлі Баратеона? — Слова вирвалися в Давоса, перш ніж він встиг їх обміркувати.

Король довго нічого не казав. Нарешті заговорив дуже тихо.

— Інколи мені сниться сон. Про смерть Ренлі. Зелений намет, свічки, верещить жінка. І кров. — Станіс глянув на свої руки. — Я був у ліжку, коли він помер. Твій Деван може тобі сказати. Він намагався мене збудити. Майже настав світанок, моє панство чекало і хвилювалося. Я мав би вже сидіти на коні, узброєний для битви. Я знав, що Ренлі нападе з першим світлом дня. Деван каже, що я судомився і кричав, але то байдуже. То був просто сон. Я був у своєму наметі, коли помер Ренлі. Коли я прокинувся, руки мої були чисті.

Пан Давос Лукомор відчув, як його відрубані кінчики пальців засвербіли. «Химерно», подумав колишній перемитник, але кивнув і відповів:

— Розумію.

— Ренлі пригощав мене бросквиною. На перемовинах. Кепкував з мене, кидав виклики, погрожував, а тоді дістав бросквину. Я гадав, він сягнув по меча, і витяг свого власного. Чи не навмисне він так вчинив, щоб я показав свій страх? Чи то був один з його недолугих жартів? Коли він казав, яка та бросквина солодка, чи не ховав за словами чогось таємного?

Король струснув головою, наче собака, що трусить зайця, аби зламати йому шию.

— Тільки Ренлі міг так розлютити мене якимсь плодом з дерева. Він накликав на себе лихо своєю зрадою, та все ж я його любив, Давосе. Тепер я це знаю. Клянуся тобі, я зійду в могилу, думаючи про бросквину мого брата.

До того часу вони вже опинилися у таборі, проминули рівні ряди наметів, розгорнуті прапори, зіставлені куренями щити та списи. У повітрі висів щільний сморід кінського лайна, змішаний з димом від багать та пахощами печеного на вогні м’яса. Станіс натяг повід рівно настільки, щоб гарикнути наказ до князя Флорента і решти почту: розійтися, а за годину прибути на військову раду до його шатра. Усі схилили голови і розсіялися, а Давос із Мелісандрою рушили просто до шатра.

Те шатро мусило бути великим, оскільки до нього значкове панство сходилося на наради. Але пишності в ньому не було ані краплі. Широкий і грубий ташний військовий намет був пофарбований у темно-жовтий колір, що подекуди нагадував золото. Королівським його робив хіба що прапор, що віяв з опорної тички посередині, та ще стражники ззовні при вході — вояки королеви з довгими списами і значками вогняного серця над їхніми власними.

До вершників підбігли машталіри, допомогли спішитися. Один зі стражників звільнив Мелісандру від важкого прапора і увігнав держално глибоко у м’який грунт. Деван став збоку від дверей, щоб підняти для короля запону намету. Поруч стояв ще один зброєносець, старший за нього. Станіс зняв корону і віддав її Деванові.

— Глек холодної води, два кухлі. Давосе, пройди зі мною. А по вас, ласкава пані, я пошлю, коли ви знадобитеся.

— Чекаю ласки його милості короля, — вклонилася Мелісандра.

Після яскравого ранку всередині шатра було прохолодно і темно. Станіс всівся на простого дерев’яного ослінчика і махнув Давосові на другий.

— Одного дня я ще з тебе, перемитнику, зроблю князя. Хоча б на злість Кельтигарові з Флорентом. Ти мені, втім, за те не подякуєш. Бо муситимеш страждати на оцих радах і вдавати, що любиш іржання мулів.