Слава ЗСУ!

Він сів на стільця коло дверей; з лоба знову зацебеніла кров.

— Браму сторожив Пивотряс. Зненацька вони увірвалися до вартової башти та вбили його. Стріху теж поранили. Я встиг відіслати двох круків, доки мене запопали. Птах до Білої Гавані зміг вилетіти, але другого збили стрілою.

Маестер втупився у очерет на підлозі.

— Пан Родрік забрав з собою надто багато наших людей. Але я винуватий не менше за нього. Я не бачив небезпеки, я зовсім…

«А Йоджен бачив», подумав Бран.

— Краще допоможіть мені вдягнутися.

— Так-так, негайно.

У важкій, окутій залізом скрині в ногах Бранового ліжка маестер знайшов йому спіднє, штани та сорочку.

— Ти є Старком, господарем на Зимосічі, спадкоємцем Робба. І мусиш виглядати, як личить принцові.

Разом вони вдягли Брана з вельможною пишністю.

— Теон хоче, щоб я привселюдно здав йому замок, — мовив Бран до маестра, поки той застібав на ньому делію улюбленою його пряжкою в подобі вовчої голови зі срібла та гагату.

— В цьому нема жодного сорому. Князь мусить захищати свою чадь. Жорстокі місця народжують жорстоких людей — пам’ятай про це, коли матимеш справу з залізняками. Твій панотець зробив, що зміг, аби приборкати Теона. Та схоже, запізно й замало.

Залізняк, присланий по них, був кремезний, дебелий, з вугільно-чорною бородою до середини грудей. Брана він ніс без зайвих зусиль, хоча, схоже, гидував дорученням. Ріконова опочивальня розташувалася за пів-оберту баштовими сходами. Чотирирічний малюк почав комизитися, коли його збудили.

— Хочу до матінки, — скиглив він. — Хочу паніматку. І Кудлая теж.

— Ваша мати далеко звідси, мій принце. — Маестер Лювин вдягнув на малого сорочку через голову. — Зате з вами я і Бран.

Він узяв Рікона за руку і повів назовні.

Унизу вони натрапили на Мейру та Йоджена, яких виганяв з їхніх покоїв лисий чолов’яга зі списом на три стопи вищим за нього. Йоджен глянув на Брана очима, схожими на повні суму зелені озера. Інші залізняки привели Фреїв.

— Твій брат втратив королівство, — мовив Малий Вальдер до Брана. — Тепер ти ніякий не принц, а простий бранець.

— Ти теж, — відповів Йоджен, — і я, і всі ми.

— Тебе спитати забув, жабоїде.

Один з залізняків пішов попереду зі смолоскипом, але знову почався дощ, і невдовзі полум’я згасло. Поспішаючи через двір, вони чули виття лютововків у божегаї. «Хоч би Літо не забився, коли падав з дерева.»

Теон Грейджой сидів на княжому місці Старків. Кирею він зняв, а на тонкої роботи кольчугу вдяг чорного вапенрока з золотим кракеном свого дому. Руки Теон поклав на вовчі голови, вирізьблені на кінцях широких кам’яних билець.

— Теон сидить на Роббовому кріслі! — пожалівся Рікон.

— Тихо, Ріконе! — Бран добре відчував загрозу навколо них, та братик був ще замалий. В палаті горіло кілька смолоскипів, у великому комині палав вогонь, але більша частина трапезної тонула в темряві. Лави громадилися коло стін одна на одній, тому сидіти не було де, і замкова чадь стояла дрібними купками, не сміючи заговорити. Бран помітив Стару Мамку, що мовчки плямкала беззубим ротом. Стріху зі скривавленою перев’язкою на грудях внесли до палати двоє інших стражників. Рябий Тим невтішно плакав, а Бета Касель скиглила з переляку.

— Що це в нас тут? — запитав Теон, дивлячись на Тросків та Фреїв.

— Це вихованці пані Кетлін, обоє кликані Вальдерами Фреями, — відповів маестер Лювин. — А оце Йоджен Троск з сестрою Мейрою — син та донька Горолана Троска, господаря на Сірявці. Вони з’явилися, щоб поновити свої присяги на вірність Зимосічі.

— Невчасну ви собі обрали пору для з’яви, — зазначив Теон, — зате мені станете у пригоді. Дітися вам нікуди, сидіть тепер в замку.

Він звільнив княже крісло.

— Неси сюди принца, Лорене.

Чорнобородий здоровань кинув Брана на кам’яне сідало, наче мішок збіжжя.

Замкову чадь продовжували зганяти до великої трапезної, підпихаючи списами та підганяючи лайками. Гейдж та Оша з’явилися з кухні, обоє у плямах борошна від вранішньої випічки хліба. Мікена притягли силоміць; він лаявся без упину. Фарлен шкандибав, з болісним зусиллям підтримуючи Паллу в розірваній навпіл сукні; вона тримала одежину докупи зсудомленими пальцями, а кожен її крок здавався сповненим муки. Септон Чайл поспішив був допомогти, але один з залізняків збив його на підлогу.

Останнім увійшов до дверей бранець Смердюк. Йому передував сморід, могутній та нездоланний. В Брана аж шлунок скрутило.

— Оцей сидів у цюпі в башті, — оголосив його охоронець, безбородий рудоволосий юнак у мокрому одязі. Напевне, один з тих, хто переплив рів. — Каже, що його звуть Смердюком.