Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Чвара королів

Бран I

Бран більше полюбляв сидіти на твердій кам’яній лаві під вікном, аніж на м’якій перині серед ковдр. У ліжку на нього тиснули стіни й низько нависала стеля; у ліжку опочивальня здавалася цюпою, а Зимосіч — великою в’язницею. Але ж за вікном до себе кликав широкий світ.

Він не міг більше ані ходити, ані лазити стінами, ані полювати, ані битися дерев’яним мечем, як бувало колись. Але міг дивитися. Йому подобалося, як починали блищати стрільчаcті шибки вікон по всьому замку, коли запалювали свічки та комини у баштах і кам’яних палатах. Він любив слухати, як лютововки співали до зірок.

Останнім часом вовки часто снилися йому. «Вони говорять до мене, як брати до брата», казав він собі, слухаючи їхнє виття. Він майже розумів їхню мову… не те щоб зовсім, не те щоб напевне, але майже… начебто вони співали мовою, яку він колись знав, а потім примудрився забути. Хай їх бояться Вальдери, але в жилах Старків тече вовча кров. Так йому казала Стара Мамка.

— Хоча є такі, в яких та кров сильніша, — попереджала вона.

У довгому витті Літа чулася журба і пристрасть. Кудлаїв голос був дикіший, свавільніший. Разом вони наповнювали двори та палати, бриніли цілим замком, наче Зимосіччю блукала велика зграя лютововків, а не лише двоє… хоча колись їх було шестеро. Чи сумують вони теж за своїми братами і сестрами? Бранові кортіло дізнатися. Чи кличуть вони Сірого Вітра та Привида, Німерію та тінь Панночки? Чи прагнуть вони повернути всіх додому і зажити однією зграєю?

— Хто може знати, що там собі думає лютововк? — відповів пан Родрік Касель, коли Бран спитав, чому виють вовки. Вельможна Бранова матінка поставила старого лицаря каштеляном Зимосічі за своєї відсутності; урядування лишало йому обмаль часу на пусті балачки.

— Вони прагнуть волі, — заявив Фарлен, псяр і доїзжачий, який любив лютововків не більше, ніж його підопічні хорти. — Їм не подобається сидіти за стінами, та й хто їм докірне? Диким істотам місце у дикій глушині, а не в замку.

— Так, вони хочуть полювати, — погоджувався кухар Гейдж, вкидаючи дрібно накришене ниркове сало до великого казана з юшкою. — Вовчий нюх далеко кращий за людський. Мабуть, винюхали собі якоїсь дичини.

Маестер Лювин гадав інакше.

— Вовки часто виють на місяць. А ці виють на комету. Бачиш, яка вона яскрава? Може, вони вирішили, що то місяць.

Коли Бран переказав ті слова Оші, вона аж зареготалася.

— Та в твоїх вовків клепки більше, ніж в маестра, — відказала дичацька жінка. — Вони знають таку правду, яку вчений сіромаха давно забув.

Вона вимовила все це так, що Бранові побігли мурашки спиною. Коли ж він спитав, що означає комета, Оша відповіла:

— Вогонь та кров, хлопче, і нічого доброго.

Наступним Бран запитав про комету септона Чайла, коли вони разом перебирали деякі сувої, врятовані від пожежі у бібліотеці.

— То меч, який вбиває нинішню пору земного коловороту, — відповів септон. І скоро зі Старограду прилетів білий крук зі звісткою про осінь. Вочевидь, Чайл не збрехав.

Стара Мамка, проте, не погоджувалася, а вона ж прожила на світі довше за всіх.

— Дракони, — мовила вона, здіймаючи голову і щось винюхуючи. Вона була майже сліпа і комети не бачила, та стверджувала, що чує її запах. — Бути на світі драконам, хлопче, — наполягала вона. Стара Мамка, як і раніше, ніколи не кликала його «принцом».

А Ходор правив своєї:

— Ходор.

І ніколи не казав нічого іншого.

А лютововки все вили та й вили. Стражники на мурах стиха шпетили їх на всю губу, хорти на псярні люто галасували, коні басували у стійлах, Вальдери тремтіли коло вогню, і навіть маестер Лювин жалівся на безсонні ночі. Лише Бран не зважав. Пан Родрік замкнув вовків у божегаї після того, як Кудлай вкусив Малого Вальдера, та мури й кам’янці Зимосічі виробляли дивні штуки зі звуками, й іноді здавалося, що вовки сидять просто у дворі під Брановим вікном. А іншим разом він би присягнувся, що ті гуляють по мурах, наче замкові вартові. Понад усе Бран прагнув їх побачити.

Він бачив комету, що висіла над трапезною замкової сторожі та дзвіницею, а далі за ними маяла Першовежа, кругла і приземкувата, чорні химери на якій виразно виділялися проти лілового сутінкового неба. Колись Бран знав кожний камінь тих будівель — хоч ззовні, хоч зсередини; він облазив їх усі, гасав угору-вниз легше, ніж інші хлопчаки гасали сходами. Він влаштовував собі таємні схованки на дахах, тримав гайворонів на розбитій вежі за своїх особливих друзів.

А потім він упав.

Бран не пам’ятав самого падіння, але ж йому казали, що він впав — напевно, не брехали. Тоді він трохи не помер. Побачивши химери на Першовежі, де сталося лихо, він відчув, як моторошно скрутилося все у нього в животі. Тепер він не міг лазити, не міг ходити й бігати, не міг битися мечем, а колишні мрії про лицарство лишили по собі тільки гіркий присмак.

Попередня
-= 29 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 57.

Останній коментар

Sownvxj 07:42:09

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


Robertgox 27.03.2024

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


cvCor 26.03.2024

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


Додати коментар