Слава ЗСУ!

— Фарлене, ти певний, що ми на вірному сліді? — спитав він. — Чи не женуться твої хорти за якимись іншими вовками?

— Моя сучка знає запах Літа і Кудлая, мов рідних.

— Сподіваюся. Задля твого ж добра.

Менше ніж за годину слід привів їх схилом до каламутного струмка, набухлого від останніх дощів. Саме там собаки його втратили. Фарлен та Векс пошукали навколо з хортами і повернулися, хитаючи головами. Тим часом собаки бігали туди-сюди іншим берегом і даремно щось винюхували.

— Вони увійшли тут, мосьпане, а де вийшли, про те не скажу, — мовив доїзжачий.

Теон спішився, став на коліно коло струмка і занурив долоню. Вода була холодна.

— Довго вони у ній не витримають. Веди половину собак униз течією, а я піду догори…

Раптом Векс гучно плеснув у долоні.

— Що таке? — спитав Теон.

Німий хлопець показав. Грунт коло води був м’який, просякнутий водою. Вовки лишили на ньому добре помітні сліди.

— Вовчі лапи. То й що?

Векс увігнав п’ятку в грязюку і покрутив ногу туди-сюди. Лишилася глибока западина.

Йозет зрозумів першим.

— Такий здоровань, як Ходор, мав би залишити глибокий відбиток у грязюці, — мовив він. — Ще й маючи хлопця на спині. А тут єдині людські сліди — наші. Дивіться самі.

Хоч і з відразою, але Теон усвідомив, що так воно і є. Вовки прибігли до високої бурої води самі.

— Напевне, Оша кудись звернула позаду нас. Мабуть, ще до лося. А вовків пустила самих, сподіваючись, що ми поженемося за ними.

Раптом Теон гримнув на своїх мисливців:

— Якщо ви двоє забиваєте мені баки…

— Тут лише один слід, мосьпане, клянуся! — захищався Гаріс. — Та й лютововки ніколи б не покинули хлопчаків. Ненадовго, то вже напевне.

«Правду каже», подумав Теон. Літо та Кудлай могли побігти полювати, але рано чи пізно повернулися б до Брана та Рікона.

— Гаріс, Мурх, візьміть чотирьох собак і поверніться назад. Знайдіть, де ми їх втратили. Аггаре, ти наглядай. Я не дозволю себе дурити. Ми з Фарленом підемо за лютововками. Дмухни в ріг, коли візьмеш слід. Дмухни двічі, якщо побачиш самих звірів. Щойно знайдемо, куди вони поділися, за ними прийдемо і до їхніх хазяїв.

Він узяв Векса, малого Фрея та Гиніра Бульбу з собою вгору течією. Сам Теон з Вексом їхали одним берегом струмка, Бульба та Вальдер Фрей — іншим. Кожен мав пару хортів. Вовки могли вийти на будь-якому березі; Теон видивлявся будь-які сліди, відбитки, зламані гілки — хоч якийсь натяк на те, де лютововки могли з’явитися з води. Сліди оленів, лосів, борсуків знаходилися без клопоту. Векс злякав лисицю, що пила воду коло струмка, Вальдер підняв з підліску трьох зайців і спромігся поцілити одного стрілою. Бачили вони й борозни від пазурів, де ведмідь пошматував кору високої берези. Але лютововків не було ані найменшого сліду.

«Ще трохи», повторював собі Теон. «Далі того дуба, до отого горбка, за наступний поворот струмка. Там ми щось знайдемо.» Він змушував себе просуватися вперед ще довго після того, як зрозумів, що час вертати назад. У животі скніло погане передчуття. Вже пополудні він рвучко розвернув голову Веселуна і скорився долі, відчуваючи огиду.

Якимсь чином Оша і кляті хлопці уникли їхньої погоні. Цього просто не могло статися. Пішки, з калікою та малою дитиною на руках… з кожною годиною ставало дедалі ймовірніше, що вони втечуть зовсім. Якщо втікачі дістануться якогось села… Мешканці півночі ніколи не відмовлять у помічі дітям Неда Старка, братам Робба. Вони дадуть їм швидких коней у дорогу, вдосталь харчів. Люди битимуться за честь захистити їх. Уся клята північ стане дибки навколо них.

«Вовки пішли униз течією, ото й усе.» Він вчепився за цю думку якомога сильніше. «Руда сука винюхає, де вони вийшли з води, і ми знову візьмемо слід.» Але по з’єднанні з загоном Фарлена одного погляду на старшого псяра було досить, аби розбити крихкі Теонові надії на друзки.

— Твої собаки тільки на те придатні, щоб ведмедя у ямі травити, — буркнув він сердито. — Яка жалість, що ведмедя ми якраз і не маємо.

— Собаки не винуваті. — Фарлен став на коліно між вовкодавом та своєю любою рудою сукою, поклав їм руки на карки. — Пливка вода не тримає запаху, мосьпане.

— Вовки мусили десь вийти з води.

— Та напевне ж вийшли. Вище за потоком чи нижче. Підемо вздовж струмка, то знайдемо. Але в який бік іти?

— Ніколи не чув, щоб вовк міг бігти поточиною багато верст, — мовив Смердюк. — Таке вміє тільки людина. Коли знає, що на неї полюють. Але вовк?

І все ж Теон сумнівався. Ті звірі — не такі, як інші вовки. «Треба було зразу оббілувати клятих почвар.»