Слава ЗСУ!

Джон VI

Вони бачили вогонь у ночі, що сяяв на схилі гори, наче впала з неба зірка. Він палав яскравішим червоним, ніж інші зірки, і не блимав, хоча інколи спалахував яскравіше, а інколи пригасав до тьмяної, ледь помітної іскри.

«Трохи менше ніж за версту вперед і зо триста сажнів угору,» розсудив Джон. Чудове місце, щоб бачити все, що рухається унизу пересувом.

— Споглядачі у Вискливому Пересуві, — здивувався найстаріший з них. Замолоду, в юнацькі роки, він служив зброєносцем при королі, тому чорні братчики прозвали його «Джура Долобрід». — Чого це Манс так боїться?

— Якби він знав, що ті бовдури запалять вогонь, то здер би з них шкіру, — мовив Міляк, кремезний лисий чолов’яга, м’язистий, мов мішок каміння.

— Тут, у горах, вогонь означає життя, — мовив Кворин Піврукий, — та може означати і смерть.

За його наказом вони не палили відкритого полум’я, відколи зайшли у гори. Харчувалися холодною солониною, твердими сухарями і ще твердішим сиром, спали у одязі, скупчившись разом під оберемком кобеняків та хутряних кожухів і дякуючи один одному за тепло. Джон пригадав холодні ночі в Зимосічі, коли він поділяв ліжко з братами. Ці люди — теж його брати, хоча їхнє спільне ліжко — твердий камінь і гола земля.

— Вони напевне мають ріг, — мовив Вуж.

Піврукий додав:

— У який не повинні засурмити.

— Вночі туди дертися довго і страшно, — мовив Міляк, видивляючись віддалену іскру крізь щілину в скелях, де вони влаштувалися. На небі не було жодної хмарини, зубчасті гори здіймалися чорним на чорному аж до вершин, де при місячному світлі блищали бліді корони зі снігу та льоду.

— А падати ще страшніше, — відповів Кворин Піврукий. — Гадаю, підуть двоє. Там, певно, теж сидять двоє. Вартують по черзі.

— Я піду. — Розвідник на прізвисько Вуж вже довів, що серед них він найкраще лазить скелями. Кому ж іти, як не йому.

— І я, — мовив Джон Сніговій.

Кворин Піврукий подивився на нього. Джон чув, як вітер плаче у високому гірському пересуві, пролітаючи над ними. Один з бахмутів заіржав і вдарив копитом по тоненькому кам’янистому грунті низини, де вони влаштували криївку.

— Вовк лишиться з нами, — наказав Кворин. — Біле хутро надто добре видно у місячному світлі.

Він обернувся до Вужа.

— Коли зробите справу, киньте униз палаючу гілку, і ми прийдемо.

— Ну то не барімося, а починаймо, — відповів Вуж.

Кожен з них узяв довгу, звиту кільцями мотузку. Вуж ніс з собою ще й торбу залізних шпичаків та молоток, загорнутий у товсту повсть. Коників вони лишили позаду, а заразом шоломи, кольчуги та Привида. Джон став на коліно і потерся носом з лютововком на прощання.

— Лишайся! — наказав Джон. — Я по тебе повернуся.

Вуж пішов першим. То був жилавий коротун років мало не п’ятдесяти, сивобородий, проте міцніший, ніж здавався на вигляд. А очі він мав найгостріші з усіх, що Джон колись стрічав. Сьогодні вночі вони йому знадобляться. При світлі дня гори були сіро-блакитні, присипані морозом, але щойно сонце зникало за зубчастими вершинами, як вони ставали чорними. Але зійшов місяць і висріблив їх блискучим білим сяйвом.

Чорні братчики рухалися чорними тінями вздовж чорних скель, прокладали собі шлях угору кривою і крутою стежкою. Подих парував і замерзав у чорному повітрі. Без кольчуги Джон почувався мало не голим, але за вагою її не сумував. Шлях був важкий та повільний — поспішиш, зламаєш гомілку, а чи й щось гірше. Вуж, здавалося, якимсь незбагненним почуттям знав, куди ставити ноги, але Джон мусив ретельно намацувати кожен крок на нерівному, зламаному грунті.