Слава ЗСУ!

— Прегарної роботи, ваша милосте.

— Благослови мого клинка поцілунком. — Він простягнув меча до неї. — Давай, цілуй.

Зараз він більше, ніж будь-коли, скидався на мале дурнувате хлопчисько. Санса доторкнулася губами до криці, думаючи про те, що радо б поцілувала скільки завгодно мечів, аби не цілувати Джофрі. Втім, його це потішило. Джофрі вклав меча до піхов, радісно набундючившись.

— Ти поцілуєш його знову, коли я повернуся, і тоді відчуєш смак крові мого дядька.

«Хіба що його твоїм мечем вб’є хтось із Королегвардії.» При Джофрі та його дядькові мали бути троє: пан Мерин, пан Мандон та пан Озмунд Кіптюг.

— То ви самі поведете лицарів у бій? — спитала Санса, палко сподіваючись на це.

— Я б повів, але дядько Біс каже, що дядько Станіс ніколи не перетне річку. Зате я очолю Три Хвойди і подбаю про зрадників сам. — Джоф солодко всміхався, чекаючи на давно бажану втіху. Тлусті рожеві губи кривилися, надаючи йому вигляду зверхнього та розпещеного. Санса не розуміла, як їй колись могла подобатися його мармиза; зараз її нудило.

— Кажуть, мій брат Робб завжди іде туди, де б’ються найзапекліше, — ляпнула вона, не подумавши. — Втім, він старший за вашу милість. Вже дорослий чоловік.

Від почутого король насупився.

— До брата твого дійде черга, коли я знищу свого дядька-зрадника. Сам твого братика випатраю Серцеїдом, ось побачиш.

Він розвернув коня і вдарив острогами, прямуючи до брами. Пан Мерин та пан Озмунд стали одесну та ошую короля; золотокирейники рушили слідом по четверо у ряд. Біс з паном Мандоном Муром їхали в кінці валки. Варта вітала їх вигуками та свистом. Коли зник останній, у дворі настала раптова тиша, яка буває на морі перед бурею.

Крізь тишу до Санси долетів спів з септу. Санса обернулася і пішла туди. За нею рушили двоє стайнярів та один стражник, що саме змінився з варти. Решта теж посунула слідом.

Санса ще ніколи не бачила в септі стільки люду та стільки світла. Стовпи веселкового сонячного сяйва падали навскіс крізь кришталі у високих вікнах, вздовж кожної стіни горіли свічки, блимаючи маленькими вогниками, наче зірки. Вівтар Матері та вівтар Воїна омивалися їхнім світлом, але без вірян не залишилися також Коваль, Стариця, Діва та Батько. Навіть перед напівлюдським обличчям Мороку танцювало кілька вогників… бо хто ж іще був Станіс Баратеон, як не Морок, що прийшов усіх судити? Санса відвідала кожного з Седмиці по черзі, запалила свічку на кожному вівтарі, а тоді знайшла собі місце на лаві між старою сивою пралею та хлопчиком, не старшим за Рікона, вдягненим у гарний льоняний жупанчик лицарського сина. Рука старої була кістлява, вкрита мозолями, рука хлопчика — маленька та м’яка. Але добре було відчути поруч ще бодай когось. Повітря в септі стояло жарке та важке, пахкотіло храмовим курінням та людським потом, сяяло від світла кришталю та свічок. Дихаючи ним, Санса відчула запаморочення.

Вона знала псалом, який саме співали: навчилася його колись давно від матері у Зимосічі. Санса приєднала свій голос до голосів натовпу.

Добра Мати милосердна, Од війни синів рятуй. Зупини мечі та стріли, Кращий день їм подаруй.

Добра Мати-берегине, Доньок в згубу не введи, Бережи гріха та гніву, На добро нас наряди.

На іншому кінці міста тисячі людей натопталися у Великий Септ Баелора, що стояв на пагорбі Візеньї. Вони теж, напевне, співали; голоси їхні лунали над містом, за річкою, аж до неба. «Боги мусять нас почути», подумала вона.

Санса знала майже всі псалми і співала разом з усіма, як тільки могла. Вона з’єднувала свій голос зі старими челядниками та молодими зляканими дружинами, зі служницями та стражниками, кухарями та сокольниками, лицарями та шахраями, зброєносцями, кухарчуками і матерями з немовлятами. Вона співала разом з тими, хто був усередині замку, і з тими, хто лишився ззовні, разом з усім містом. Співаючи, вона просила милості для живих та мертвих, для Брана, Рікона та Робба, для своєї сестри Ар’ї та зведеного брата-байстрюка Джона Сніговія, що служив десь на Стіні. Співала за матір, за батька, за діда, князя Гостера, та дядька Едмура Таллі, за подругу Джейну Пул, за старого п’яницю короля Роберта, за септу Мордану, пана Донтоса, Джорі Каселя та маестра Лювина. За всіх хоробрих лицарів та простих вояків, що загинуть сього дня. За всіх дітей та жінок, які плакатимуть за ними. Нарешті, вже наприкінці, вона співала навіть за Тиріона-Біса та за Хорта. «Він не правдивий лицар, та все одно мене врятував», казала вона Матері. «Врятуй його, якщо зможеш, і вгамуй лють у його серці.»