Слава ЗСУ!

Тиріон XIV

Щілина у шоломі дозволяла Тиріонові бачити тільки те, що просто перед ним. Але щойно він повернув голову, як побачив три галери на березі коло турнірного поля, і ще четверту, більшу за інші, далі на річці. Вона жбурляла з метавки барила смоли.

— Клином шикуйсь! — наказав Тиріон, коли його вершники вихлюпнули хвилею з потерни. Загін вишикувався вістрям списа; на самому його кінці стояв Тиріон. Пан Мандон Мур став одесну; біла полива його панцира відбивала сяйво полум’я, холодні непорушні очі байдуже блищали крізь забороло. Він їхав на вугільно-чорному огирі, вбраному в сірі ладри; на руці його висів чисто-білий щит Королегвардії. Ошую Тиріон здивовано побачив Подріка Пейна з мечем у руці.

— Ти ще замолодий, — миттю мовив він. — Повертайся!

— Я ваш зброєносець, ласкавий пане.

Тиріон не мав часу сперечатися.

— Гаразд, тоді тримайся поруч і дивись мені — не загубися.

Він вдарив коня п’ятами і рушив уперед.

Загін їхав коліно у коліно попід мурами, що нависали над головою. На держалні у руці пана Мандона майорів прапор Джофрі — кармазин і золото, лев та олень танцюють лапами до копит. Коні прискорилися з кроку до ристі, широко оминаючи основу башти. З мурів летіли стріли, над головами свистіли, крутилися, сліпо падали на землю та воду, трощили залізо та плоть важкі каменюки. Попереду височіла Король-Брама та натовп вояків, що поралися коло велетенського стіноламу — стовбура чорного дубу з залізним вістрям. Навколо юрмилися лучники з кораблів, випускали стріли по кожному захисникові, що смів показатися над брамою.

— Списи до бою! — наказав Тиріон і прискорився до легкого чвалу.

Земля була слизька, просякнута водою; грязюка під ногами коней мішалася з кров’ю. Огир спіткнувся на трупі, копита ковзнули, збурили болото. Якусь мить Тиріон думав, що його стрімка навала скінчиться падінням з сідла ще до того, як він досягне ворога. Та все ж якимсь дивом вершник і кінь втримали рівновагу. Попід брамою вояки розверталися до нападників, поспіхом готувалися прийняти удар. Тиріон підняв сокиру і заволав:

— Король-Берег!

Інші голоси підхопили клич, і стріла полетіла уперед. Криця та шовк, громові копита і гострі клинки, поціловані вогнем…

Пан Мандон зронив вістря списа униз та вперед в останню можливу мить і прохромив Джофріним прапором груди щитникові у набивному каптані. Той злетів у повітря, перш ніж держално луснуло під вагою та силою удару. Попереду себе Тиріон побачив лицаря з лисом у колі квітів на вапенроку. «Якийсь Флорент», майнула перша думка, а слідом за нею друга: «Без шолома». Він вдарив лицаря щосили у обличчя, вклавши усю вагу сокири, руки та коня. Половина голови лицаря відлетіла геть, а плече Тиріона від удару заніміло. «Шагга б з мене посміявся», подумав Тиріон, рухаючись далі.

У його щита вдарив спис. Под чвалом промчав мимо, рубаючи усіх ворогів, що траплялися під руку. Тиріон краєм вуха чув підбадьорливі вигуки вояків на стінах. Всі, хто стояв коло тарана, або втекли, або стали на захист свого життя, і забутий ними важкий стінолам гепнувся у грязюку. Тиріон збив конем лучника, розпанахав списника від плеча до пахви, поковзом вдарив по шоломі з меч-рибою на маківці. Коло тарану його великий гнідий став дибки, але чорний огир легко перескочив через перепону, і пан Мандон промчав повз Тиріона, мов смерть у сніжно-білому шовку. Меч лицаря стинав кінцівки, розвалював голови, трощив щити небагатьох ворогів, в яких вони вціліли на переправі через річку.