Слава ЗСУ!

— З такими руками, як у тебе, ти ще можеш вивчитися його тримати, — мовив ватажок загону до Бичка. Хлопець на прізвисько Торба кинув на тіло Праеда жменю жолудів, щоб на його могилі виріс дуб.

Того вечора вони спинилися у селі при корчмі, вкритій плющем. Йорен порахував монети у гамані й вирішив, що може розщедритися на гарячу вечерю.

— Спатимемо надворі, як завше. Тут є лазня, раптом хто скучив за гарячою водою та милом.

Ар’я митися не насмілилася, хоча тхнуло від неї вже незгірш за Йорена — кисло й гидко. В одязі й досі жили істоти, що їх вона підчепила в Блошиному Подолі — сором топити вірних супутників, з якими подолав такий шлях. А от Торба, Мантулик і Бичок вишикувалися у чергу до купелей в лазні; хтось повсідався перед нею, а інші пішли до корчми. Йорен навіть послав з Ломиком три кухлі пива трьом чолов’ягам у залізах, які так і сиділи, прикуті до свого воза.

Як миті, так і немиті повечеряли гарячими пирогами зі свининою та печеними яблуками. Корчмар налив усім по кухлю пива від себе.

— Мій власний брат вдяг чорне багато років тому. При панському столі служив, справний був, меткий, та якось упіймався на крадіжці перцю. Що поробиш — смакував йому той перець, хоч ріж. Та й вкрав якусь там дрібну пучку. Але пан Малкольм був хазяїн суворий. А ви маєте перець в себе на Стіні? — Коли Йорен заперечливо струснув головою, чолов’яга зітхнув. — Шкода. Линк за перцем аж шаленів.

Ар’я обережно сьорбала зі свого кухля, запиваючи теплий пиріг щойно з печі. Вона згадала, що батько інколи дозволяв їм на учті один келих. Санса від його смаку кривилася і казала, що вино значно краще, але Ар’ї пиво подобалося. Від згадки про Сансу та батька вона зажурилася.

Корчма була повна люду, що поспішав на південь, і загальна зала спалахнула відразою, щойно Йорен повідомив, що вони їдуть у протилежний бік.

— Повернетеся назад, і то скоро, — божився корчмар. — На північ дороги немає. Половина краю випалена дощенту, вцілілий люд ховається у паланках, де вони є. Щойно проводять зранку одну банду наскочників, як увечері наїжджає інша.

— Нам до того байдуже, — вперто бурчав Йорен. — Таллі чи Ланістери, нам начхати. Варта не лізе у чвари королівств.

«Князь Таллі — мій дід», подумала Ар’я. Їй було не начхати. Але вона прикусила губу, сиділа тихо і слухала.

— Там вже не самі Ланістери й Таллі гуляють, — відповів корчмар. — З Місячних гір з’явилися якісь дикуни — ото їм розкажете, в які чвари ви не лізете. Ще й Старки нагодилися — сам молодий князь із Півночі спустився, синок покійного Правиці…

Ар’я випросталася і нашорошила вуха. Невже він веде мову про Робба?

— Я чув, хлопець їде у бій верхи на вовку, — мовив молодик з солом’яним волоссям та кухлем пива у руці.

— Дурні балачки, — сплюнув Йорен.

— Я чув від хлопа, який сам бачив. Клянеться, що вовк був більший за коня.

— Клястися — то одне, Годе, а бачити — то інше, — зазначив корчмар. — Ти он усе клянешся, що заплатиш мені борг, а я досі ще й мідяка не побачив.

Зала вибухнула реготом, а обличчя під солом’яною стріхою зачервонілося.

— Вовки цього року геть знахабніли, — встряг у бесіду похмурий чолов’яга у побитому дорогою зеленому кобеняку. — Навколо Божого Ока їхні зграї таке виробляють, що ніхто з старих і не пригадає. Ріжуть овець, корів, собак — усе, що на зуби трапиться. І людей вже не лякаються. Тільки зайди проти ночі в ліс — то й голови назад не винесеш.

— Знову плітки, і знову брехливі.

— Я таке чула від сестри в перших, а вона як скаже, то не збреше, — мовила одна стара. — Розказала мені про величезну зграю — на кількасот голів, ще й ласих до людського м’яса. А веде їх вовчиця — така сучка, що трохи не з сьомого пекла вилізла.

Вовчиця… Ар’я побовтала пиво у кухлі, питаючи себе: чи близько Боже Око до Тризуба? Якби ж в неї була мапа. Саме біля Тризуба вона залишила Німерію. Ар’я нізащо б її не кинула, та Джорі сказав, що вибору немає: якщо вовчиця повернеться з ними, то її вб’ють за те, що вкусила Джофрі, хай навіть він сам винуватий. Їм довелося галасувати, верещати, кидати каміння; лютововчиця припинила за ними бігти тільки після того, як її поцілили кілька кинутих Ар’єю каменів. «Мабуть, вона б мене вже й не впізнала», подумала Ар’я. «А якби й упізнала, то визвірилася б.»

Подорожній у зеленому кобеняку вів далі:

— Чув я, що одного дня та пекельна потвора увійшла просто до села… день був базарний, навколо повно людей, а вона отак собі, не змигнувши оком, заходить і видирає немовля просто з материних рук! Коли до князя Мутона дійшла звістка, вони з синами присягнулися, що живою тварюку не випустять. Вистежили її з вовкодавами аж до барлога, та заледве самі звідти вибралися. А з собак жодна не повернулася.