Слава ЗСУ!

— Вісім гонорів! — скрикнув крамар. — Мої дружини битимуть мене і кликатимуть дурнем, та я безпомічна дитина у ваших руках. Годі вам, давайте вісім — сама тільки мідь для такої таці коштує більше!

— На дідька мені здалася блякла мідь, коли Цзаро Чжуан Даксос годує мене на золоті?

Обертаючись, щоб піти, Дані ковзнула поглядом по незнайомцях. Брунатний чоловік був майже такий широкий, як його показала таця, мав лису блискучу голову та гладкі щоки євнуха. За жовтим шовковим поясом, плямистим від поту, стирчав довгий кривий арах. Вище пояса євнух був голий, не рахуючи недоладно малої шкіряної жилетки, набитої залізними нютами. Старі шрами, білі проти горіхово-брунатної шкіри, змережили його руки, завтовшки з добре дерево, величезні груди та дебеле черево.

Другий мав на собі дорожнього кобеняка з нефарбованої вовни. Каптура він відкинув на плечі, на які спадало його довге біле волосся. Низ обличчя ховався у шовковистій білій бороді. Старий спирався на міцну ковіньку заввишки з себе. «Тільки дурень стане так витріщатися, якщо замислив щось підле.» І все ж вона завважила за доцільне повернутися до Джохого та Агго.

— Старий навіть не має при собі меча, — мовила Дані до Джорага посполитою мовою, ведучи його за собою. Крамар застрибав слідом:

— П’ять гонорів, віддаю за п’ять гонорів! Ця річ просто як для вас роблена!

Пан Джораг зазначив:

— Добра ковінька з твердого дерева розколе череп незгірш буздугана.

— Чотири! Я ж знаю, що ви її хочете! — Крамар підтюпцем біг попереду і витанцьовував, тицяючи мідну тацю їм в обличчя.

— Вони йдуть слідом?

— Ану підніми оце трохи вище, — наказав лицар крамареві. — Так, старий прикидається, що дивиться глеки та горщики в гончаря на ятці, але бурий з вас очей не зводить.

— Два гонори! Два! Лише два! — Крамар важко дихав; бігти спиною вперед йому, вочевидь, було нелегко.

— Віддайте йому ті гроші, бо він себе занапастить, — мовила Дані панові Джорагу, питаючи себе, що вона робитиме з величезною мідною тацею. Лицар поліз до гаманця, а Дані обернулася, щоб покласти край цьому блазнюванню. Подумати: кров дракона женуть крізь базар якийсь сивий старець та жирний євнух!

На дорозі в неї з’явився карфієць.

— Матір Драконів, це вам.

Він став на коліно і пхнув їй просто у обличчя коробочку для коштовностей. Дані взяла її, анітрохи не вагаючись. Коробочка була різьблена з дерева, перломутерова кришечка викладена яшмою та халцедоном.

— Дякую за щедрий дар.

Дані відкрила коробочку. Всередині блищав зелений жук-скарабей, різьблений з оніксу та смарагду. «Яка краса», подумала вона. «Стане у пригоді заплатити за переїзд.» Дані у захваті сягнула рукою всередину коробочки і майже не почула, як карфієць мовив:

— Жалію вас.

Скарабей засичав і розгорнувся назустріч.

Дані встигла помітити чорне, скривлене злістю, майже людське обличчя, вигнутий хвіст, з якого капотіла отрута… аж раптом коробочка вилетіла в неї з руки; шматки її полетіли сторчма, обертаючись. Біль пронизав пальці; Дані скрикнула і схопилася за власну руку, мідний крамар заверещав, скрикнула якась жінка, і раптом усі карфійці навколо почали розштовхувати один одного та відчайдушно голосити. Повз Дані ринув пан Джораг, а сама вона впала на коліно і знову почула сичання. Старий увігнав п’яту ковіньки у землю, Агго ринув конем крізь ятку з яйцями та прожогом злетів з сідла, батіг Джохого ляснув над головою, пан Джораг торохнув євнуха по голові мідною тацею, жеглярі, шльондри та купці розбігалися навсібіч і верещали на все горло…

— Благаю пробачити, ваша милосте. — Старий став на коліно. — Здохла. Чи не зламав я вам руку?

Дані стиснула пальці, зіщулилася.

— Начебто ні.

— Я мусив її вибити, бо… — почав був старий, але кревноїзники налетіли на нього, перш ніж він доказав. Агго вибив геть його ковіньку, а Джохого вхопив за плечі, змусив стати на коліна і притиснув кинджала до горлянки.

— Халісі, ми бачили, як він вас вдарив! Чи не бажаєте побачити колір його крові?

— Пустіть його! — Дані зіп’ялася на ноги. — Подивись-но на низ його ковіньки, кров моєї крові.

Пана Джорага тим часом зіпхнув додолу євнух. Дані влетіла між ними саме в ту мить, коли арах та меч-півторак зблиснули, вилітаючи з піхв.

— Приберіть зброю! Не рухайтеся!

— Ваша милосте? — Мормонт опустив меча хіба що на вершок. — Ці люди напали на вас.

— Вони захистили мене.

Дані смикнула рукою, струшуючи жало з пальців.

— Напав на мене інший, отой карфієць. — Озирнувшись, вона побачила, що його вже нема. — То був Жалійник. А у скриньці, яку він мені дав, сиділа мантикора. Оцей чоловік вибив її з моєї руки.