Слава ЗСУ!

— Та хто ж дасть йому таку розумну пораду? — всміхнувся Руз Болтон. — Вам добре, ви у неспокійні часи маєте коло себе стільки відважних братів. Я поміркую над усім, що ви сказали.

Посмішкою Болтон дав усім зрозуміти, що їм час іти. Фреї відкланялися, лишивши у опочивальні тільки Кайбурна, Сталевого Шкарбана Вальтона та Ар’ю. Князь Болтон підманив її ближче.

— Крові з мене вже випущено досить. Можеш зняти п’явок, Нім.

— Негайно, мосьпане.

Розумна людина ніколи не примушувала Руза Болтона просити двічі. Ар’я схотіла була спитати, що це таке пан Гостін казав про Зимосіч, але не насмілилася. «Спитаю Елмара», подумала вона. «Елмар напевне скаже.» Коли вона знімала з тіла князя п’явок, мокрих на дотик та набухлих від крові, ті повільно згиналися та крутилися у руках. «То тільки п’явки», нагадала вона собі. «Стиснути руку — і вони луснуть між пальців.»

— Прибув лист від вашої пані дружини. — Кайбурн видобув з рукава сувій пергамену. Він носив маестерську рясу, та ланцюга на шиї не мав. Шепотіли, що ланцюга в нього відібрали за надмірне захоплення потойбічними силами.

— Читайте, — наказав Болтон.

Пані Вальда писала з Близнюків мало не щодня, та завжди одне й те саме.

«Вранці, вдень та ввечері лунають за вас мої молитви, любий пане чоловіку», говорилося у листі. «В самотньому нашому ліжку рахую я дні до вашого повернення. Справдіть мрію вашої дружини, що потерпає без вас нескінченно — з’явіться перед мої очі власною вельможною особою, подаруйте мені подружню втіху, а я подарую вам багато законних синів, щоб вони продовжили ваш рід замість вашого милого Домеріка і правили на Жахокромі після вас.»

Ар’я уявила собі тлусте рожеве немовля у колисці, вкрите тлустими рожевими п’явками. Відігнавши видіння, вона понесла князеві Болтону мокрого рушника, щоб обтерти його м’яке безволосе тіло.

— Я також напишу листа, — мовив він до колишнього маестра.

— Пані Вальді?

— Панові Гелману Толгарту.

Кінний гонець від пана Гелмана прибув зо два дні тому. Загін Толгарта захопив замок Даррі й прийняв здачу ланістерівської залоги після короткої облоги.

— Накажіть йому скарати бранців на горло, а замок пустити з вогнем та вітром. З волі короля. Потім він мусить з’єднатися з Робетом Гловером та вдарити на схід, на Сутіндол. Там багаті землі, які майже не зачепила війна. Час їм уже скуштувати цієї страви. Гловер втратив замок, Толгарт — сина. Хай знайдуть собі помсту в Сутіндолі.

— Я підготую листа під вашу печатку, ласкавий пане.

Ар’я пораділа, дізнавшись, що замок Даррі спалять. Це ж саме туди її привели після бійки з Джофрі, це там королева змусила батька вбити Сансину вовчицю. Той замок заслужив, щоб його спалили. Проте вона шкодувала, що князь Робет Гловер та пан Гелман Толгарт так швидко пішли з Гаренголу — Ар’я навіть не встигла вирішити, чи довірити комусь із них свою таємницю.

— Сьогодні я бажаю полювати, — оголосив Руз Болтон, поки Кайбурн допомагав йому вдягати підбитого каптана.

— Чи безпечно це для вас, пане мій? — спитав Кайбурн. — Якихось три дні тому на людей септона Юта напали вовки. Увірвалися просто в табір, аршинів за сім від вогню, зарізали двох коней.

— Саме на вовків я й полюватиму. Бо спати вже не можу вночі — виють, як навіжені. — Болтон застібнув паса, перевірив, чи добре підвішені меч та кинджал. — Кажуть, лютововки колись блукали північчю зграями у сто голів, не боялися ані людей, ані мамонтів. Але то було давно і в іншій землі. Чудернацько, чого б це звичайні вовки півдня стали такі зухвалі.

— Жахливі часи народжують жахливих істот, пане.

Болтон зобразив щось подібне до усмішки, блиснувши зубами.

— Хіба наші часи такі вже жахливі, маестре?

— Літо скінчилося, а в державі — чотири королі.

— Один король ще може бути жахливий, але відразу чотири? — Він знизав плечима. — Нім, подай мою опанчу.

Ар’я подала.

— Покої мають бути чисті та впорядковані до мого повернення, — мовив він, застібаючи опанчу. — І подбай про листа пані Вальди.

— Як накажете, мосьпане.

Князь та маестер забралися з опочивальні, не подарувавши Ар’ї навіть погляду через плече. Коли вони зникли, Ар’я взяла листа, віднесла його до комина і поворушила дрова коцюбою, щоб запалити згасле полум’я. Вона дивилася, як пергамен скручується, чорніє, спалахує і зникає. «Якщо Ланістери скоїли якесь зло Бранові та Ріконові, Робб їх уб’є всіх до останнього. Він ніколи не скориться, ніколи, ніколи. Він їх не боїться.» До димаря злетіли скручені смужки попелу. Ар’я присіла навпочіпки коло вогню і дивилася на них крізь запону гарячих сліз. «Якщо Зимосічі більше нема, то де тепер мій дім? Тут, у Гаренголі? Чи я й досі Ар’я, а чи тільки служниця Нім назавжди й до кінця життя?»