Слава ЗСУ!

Зрештою вона вислизнула з-під ковдри, натягла сорочку і босоніж прокралася сходами донизу. Руз Болтон був дуже обережний, вхід до Башти Гори-Король охоронявся вдень і вночі, тому Ар’ї довелося пролізти вузьким підвальним вікном. У дворі було тихо; велетенський замок поринув у примарні сновидіння. Над головою вітер свистів крізь дірки у Плакучій Башті.

У кузні Ар’я побачила, що всі вогні загасили, а двері зачинили на засуви. Вона влізла до вікна, як раніше. Гендрі спав на великому солом’янику з двома іншими підмайстрами. Ар’я просиділа на спальному поді досить довго, щоб очі звикли до темряви і напевне розгледіли, де він лежить. А тоді затиснула йому рота і вщипнула. Гендрі миттю розплющив очі; схоже, спав він не надто міцно.

— Будь ласка, — прошепотіла вона, зняла руку з його рота і показала пальцем.

Якусь мить Ар’я гадала, що він не зрозуміє. Але зрештою Гендрі виліз голий до пояса з-під ковдр, перетнув кімнату, натягнув простору грубу сорочку і зліз донизу разом з нею. Решта ковалів навіть не ворухнулася.

— Чого тобі ще? — спитав Гендрі тихо і сердито.

— Меча.

— Чорнопалець тримає усі клинки під замком. Я тобі сто разів казав. Це що, для пана П’явки?

— Для мене. А ти зламай замка молотом.

— Мені тоді руку зламають, — пробурчав він. — Або й гірше.

— Не зламають. Якщо втечеш зі мною.

— Ти втечеш, а тебе впіймають і вб’ють.

— А тобі зроблять гірше. Князь Болтон віддає Гаренгол Кровоблазням. Він мені сам казав.

Гендрі відкинув з очей чорне волосся.

— То й що?

Ар’я зухвало глянула йому просто у вічі.

— А те, що коли Варго Хап стане тут панувати, то відріже ноги усій челяді, щоб не втекла. І ковалям теж.

— Пусті балачки, — презирливо скривився Гендрі.

— Це правда! Я чула, як пан Варго казав, — збрехала вона. — Відріже по одній ступні в кожного. По лівій. Піди до кухні, збуди Мантулика. Він зробить, що ти скажеш. Нам потрібен хліб, коржі чи щось таке. Ти сам здобудь мечі, а я подбаю про коней. Зустрінемося коло потерни у східній стіні, позаду Башти Привидів. Туди ніхто не ходить.

— Я знаю ті двері. Їх стережуть незгірш решти.

— То й що? Ти ж мечі не забудеш?

— Я навіть не сказав, що прийду.

— Не сказав. Але якщо прийдеш, то мечі не забудеш?

Він насупився, але зрештою відповів:

— Та мабуть. Не забуду.

Ар’я увійшла до Башти Гори-Король тим самим шляхом, як вийшла, і почала скрадатися гвинтовими сходами, дослухаючись до кроків. У своїй келії вона роздягнулася голяка і почала ретельно вбиратися у дорогу: в два шари спіднього, теплі панчохи, найчистішу свою сорочку — ліберію князя Болтона з нашитою на грудях оббілованою людиною Жахокрому. Ар’я міцно зашнурувала черевики, накинулася вовняним кобеняком і зав’язала його під горлом. А тоді рушила сходами тихо, як тінь. Коло світлиці князя вона зупинилася, прислухалася, а коли почула тільки тишу, то повільно прочинила двері.

Мапа з овечого пергамену лежала на столі коло рештків вечері князя Болтона. Ар’я щільно згорнула її та запхала під пас. Кинджал теж був на столі; вона взяла і його — на випадок, якщо Гендрі втратить мужність.

Коли Ар’я прослизнула до темної стайні, якась коняка тихенько заіржала. Стайнярі усі спали; вона копнула одного носаком і повторила кілька разів, поки той не сів і не спитав спросоння:

— Га? Чого треба?

— Князь Болтон наказує засідлати в дорогу трьох коней.

Хлопець став на ноги, витрусив солому з волосся.

— Що, посеред ночі? Коней? — Він блимнув очима на знак в неї на грудях. — Нащо йому коні, коли темно?

— Князь Болтон не має звички сперечатися з зухвалою челяддю. — Ар’я схрестила руки на грудях.

Стайняр знову глянув на оббіловану людину і, здається, згадав, що вона означає.

— Кажеш, трьох?

— Один-два-три. Мисливських. Швидких та міцних.

Ар’я допомогла йому з сідлами та вуздечками, щоб не будити інших. Вона хотіла б сподіватися, що хлопця не покарають з-за неї. Але розуміла, що кари тому не уникнути.

Вивести коней через замок виявилося найскладніше. Вона трималася у тіні зовнішнього муру, де могла; вартові на мурах мали б дивитися просто згори униз, щоб хоч щось помітити. «А якщо й помітять, то що? Я чашниця самого князя.»

Стояла холодна та вогка осіння ніч. З заходу налітали хмари, ховаючи зірки. Плакуча Башта жалібно лементувала з кожним поривом вітру. В повітрі пахло дощем. Ар’я не була певна, добре це чи погано для їхньої втечі.

Ніхто її не побачив, і вона нікого не побачила, якщо не рахувати сіро-білого кота, що пробирався верхом стіни божегаю. Кіт спинився і засичав на неї, а вона пригадала Червоний Дитинець, батька і Сиріо Фореля.