Слава ЗСУ!

— Ваша милосте, — мовив Гарлан, коли король наблизився до нього, — я маю сестру, красну діву Маргерію, втіху і прикрасу нашого дому. Як ви знаєте, вона була одружена з Ренлі Баратеоном, але князь Ренлі пішов на війну, не здійснивши шлюбу на подружньому ложі, й моя сестра лишилася цнотливою. Маргерія чула перекази про вашу мудрість, відвагу та лицарські чесноти і покохала вас здалеку. Я благаю вас послати по неї, прийняти її руку в священному шлюбі та з’єднати ваш дім з нашим у єдину родину на віки вічні.

Король Джофрі зобразив удаваний подив.

— Пане Гарлане, про красу вашої сестри розповідають та співають по всьому Семицарстві, але ж мою руку обіцяно іншій. Король мусить дотримуватися слова, яке він дав.

Шурхотячи спідницями, на ноги звелася королева Серсея.

— Ваша милосте, мала рада розсудила, що для вас не буде ані шляхетно, ані мудро взяти за дружину дочку людини, страченої за зраду, і сестру людини, яка просто зараз бунтує проти трону зі зброєю в руках. Ваші радники благають вас, володарю, задля щастя усього Семицарства відмовитися від шлюбу з Сансою Старк. Панна Маргерія значно краще пасує вам як королева і дружина.

Наче зграя добре навчених собак, пани та панії у палаті почали вигукувати:

— Маргерія! Хочемо Маргерію! Геть зрадницьку королеву! Тирел! Тирел!

Джофрі підняв руку.

— Не бажав би нічого так сильно, пані матінко, як вшанувати волю моїх підданих, але ж я дав святу обітницю.

Наперед виступив верховний септон.

— Ваша милосте, боги справді вважають подібні обітниці за священні, але ж ваш батько, блаженної пам’яті король Роберт, домовився про ваші заручини ще до того, як Старки Зимосіцькі показали себе невірними зрадниками. Їхні злочини проти держави звільнили вас від будь-яких обітниць щодо них. Свята віра вважає, що між вами та Сансою Старк не існує шлюбних зобов’язань.

Престольну палату заповнив гармидер; вигуки «Маргерія! Маргерія!» залунали навколо Санси з усіх боків. Санса нахилилася уперед, міцно вчепившись у дерев’яні бильця галереї. Вона знала, що мало статися далі, але боялася, що Джофрі скаже щось не те, що відмовиться звільнити її навіть зараз, коли вирішується доля його престолу. Санса почувалася так, як тоді на мармурових сходах Великого Септу Баелора, де чекала, щоб її принц подарував милосердя батькові, а натомість почула наказ Ілинові Пейну стяти батькову голову. «Благаю», молилася вона до богів так ревно, як тільки могла, «примусьте його погодитися!».

Князь Тайвин важко втупився у онука. Джоф кинув на діда похмурий погляд, потупцював на місці й допоміг Гарланові Тирелу підвестися.

— Боги мають ласку. Я вільний і можу відповісти на поклик свого серця. Я радо і охоче візьму за дружину вашу милу сестру, шановний пане.

Він поцілував пана Гарлана у бородату щоку, а навколо буяв радісний натовп.

Санса відчула чудернацьку легкість у голові. «Я вільна.» Безліч очей дивилися на неї. «Я не повинна посміхатися», нагадала вона собі. Королева її попередила: думай собі що хочеш, а на обличчі зображай горе та розпач.

— Я не дозволю тобі принизити мого сина, — мовила Серсея. — Ти мене чуєш?

— Так. Гаразд, королевою мені тепер не бути. То яка доля на мене чекає?

— Вирішимо пізніше. Наразі ти лишаєшся при дворі як підопічна престолу.

— Я хочу додому.

Королеву її слова, вочевидь, роздратували.

— Ти вже мала б зрозуміти до сього дня, дорогенька, що жоден з нас не отримує все, що хоче.

«А я отримала», подумала Санса. «Я вільна від Джофрі. Я не мушу його цілувати, віддавати йому свою цноту, виношувати йому дітей. Хай цей тягар тепер несе бідна Маргерія Тирел.»

Коли гармидер нарешті згас, князь Вирію вже сидів за столом ради, а його сини стали попід вікнами серед інших лицарів та панів. Санса спробувала напустити на обличчя самотню скорботу, поки наперед викликали та винагороджували інших звитяжців Чорноводної.

Пакстер Рожвин, князь Вертограду, пройшов палатою в супроводі синів-близнюків Карася та Бобра; перший з них кульгав від рани, одержаної у бою. За ними слідував князь Матіс Рябин у сніжно-білому жупані з великим, шитим золотом деревом на грудях; князь Рандил Тарлі, худий та лисуватий, з обіручним мечем у коштовних піхвах за спиною; пан Кеван Ланістер, кремезний чоловік з лисиною та коротко підстриженою борідкою; пан Аддам Марбранд з мідно-рудим волоссям до плечей; вельможні західні князі Лиден, Кракегол та Бракс.

Далі пішли четверо нижчого роду, які відзначилися у битві: одноокий лицар, пан Пилип Підбор, що вбив князя Бриса Карона у двобої; охочекомонний латник Лотор Брюн, що прорубав собі дорогу крізь півсотні фосовеївських щитників, захопив у полон пана Джона зеленого яблука та вбив пана Бріана і пана Едвида червоного яблука, чим заслужив собі прізвисько Лотор З’їж-Яблучко; Віліт, сивий списник на службі в пана Гариса Звихта, який витяг хазяїна з-під напівмертвого коня і захистив від десятку нападників; рожевощокий зброєносець з першим пухом на обличчі, що звався Джосмин Пекледон, а в бою вбив двох лицарів, поранив третього та захопив у полон ще двох, хоча самому було років з чотирнадцять. Віліта принесли до палати на ношах, бо він потерпав від тяжких ран.