Слава ЗСУ!

Він в’їхав до ущелини. Джон кинув останній спраглий погляд на їхнє віддалене багаття і рушив слідом. Що далі вони їхали, то ближче з обох боків підступали скелі. Вершники рухалися місячною доріжкою струмка вгору до його витоку; кам’янисті береги завісили бурульки, але Джон досі чув дзюркіт води під тонкою твердою кіркою.

Велика купа каміння, що утворилася після падіння шматка скелі, перегородила їм шлях нагору. Але міцні та спритні маленькі бахмутики змогли пробратися між нагромадженнями. Далі скельні стіни різко сходилися на гострий кут, і потік скоро привів їх до підніжжя високого звивистого водоспаду. Повітря повнилося туманом, наче подихом велетенського холодного звіра. Вода у водоспаді блищала під місяцем, як срібло. Джон у розпачі озирнувся. Виходу звідси не було. Вони з Кворином ще б могли спробувати якось видертися на скелі, але ж не з кіньми. А пішки вони у цих горах зайдуть недалеко.

— Хутко! — наказав Піврукий. Здоровань на малій конячці проїхав по каменях, слизьких від льоду, просто крізь водяну запону, зник за нею і не з’явився знову. Джон вдарив свого коника п’ятами і рушив слідом. Коник відважно намагався не сахнутися, коли їх обох крижаним молотом вдарила вода; струс від холоду був такий, що Джон аж дихати забув. Та зрештою, змоклий і тремтливий, він все ж подолав перепону.

Ущелина в скелі була така мала, що заледве пропускала вершника на коні. Але за нею стіни розходилися, а грунт перетворювався на м’який пісок. Джон відчував, як бризки водоспаду крижаніють в нього у бороді.

Невдоволений Привид проскочив крізь водоспад одним лютим стрибком, струсив краплі з хутра і підозріливо принюхався до темряви. А тоді задер лапу на скельну стіну. Кворин зліз з сідла; Джон зробив те саме.

— Ви знали, що тут за місце.

— Коли я був не старший за тебе, то почув, як один братчик розповідав, що пішов крізь водоспад за сутінькотом. — Кворин розсідлав конячку, зняв вуздечку з байраком, запустив пальці у кошлату гриву. — Тут є прохід крізь саме серце гори. На світанку, якщо нас не знайдуть, ми рушимо далі ним. Перша варта моя, брате.

Кворин всівся на пісок, сперся спиною на стіну і перетворився на ледь помітну чорну тінь у мороці печери. Крізь шум водоспаду Джон почув тихий шурхіт криці на шкірі — він міг означати тільки те, що Піврукий оголив меча.

Джон зняв мокрого кобеняка, але в печері було надто холодно та вогко, щоб роздягатися далі. Привид витягся поруч, лизнув його рукавицю і згорнувся клубком спати. Джон був вдячний за тепло вовчого боку. Йому стало цікаво, чи досі ззовні горить вогонь, а чи вже згас. «Якщо Стіна колись впаде, то згаснуть всі вогні, які є на світі.» Місяць світив крізь запону падаючої води, кидав тремтливі бліді смужки на пісок. Але за якийсь час і вони зблякли та згасли у темряві.

Зрештою до Джона прийшов сон, а разом з ним і жахи. Йому наснилися палаючі замки, невпокоєні мерці, що поставали з могил. Коли Кворин його збудив, ще панувала темрява. Поки Піврукий спав, Джон сидів спиною до стіни печери, слухав воду та чекав світанку.

З першим світлом дня вони пожували напівзамерзлої конятини, засідлали бахмутів, застібнули на плечах кобеняки. Піврукий, поки вартував, зробив півдесятка смолоскипів — вмочив оберемки сухого моху в олію, яку віз у саквах. Він запалив перший і рушив у темряву, тримаючи поперед себе блідий вогник. Джон ішов слідом з кіньми. Кам’яниста стежка звивалася на всі боки, спершу йшла вниз, тоді вгору, а потім знову вниз, ще крутіше, і подекуди так звужувалася, що коники відмовлялися пропихатися уперед. «Доки ми звідси вийдемо, вони нас загублять», подумав Джон. «Навіть орел не вміє бачити крізь камінь. Ми відірвемося і щосили помчимо до Кулака Першолюдей, а там розповімо Старому Ведмедеві, про що дізналися.»

Але коли за кілька довгих годин вони знову вигулькнули на світло, орел вже чекав на них там, сидячи на мертвому дереві сажнів за п’ятнадцять угору схилом. Привид кинувся за ним по каменях, але птах заплескав крилами і злетів у повітря.

Простеживши його політ очима, Кворин міцно стиснув вуста.

— Тут добре місце, щоб стати та прийняти бій, — зазначив він. — Вхід до печери захищає нас від нападу згори. Позаду нас вони не з’являться, якщо не пройдуть крізь гору. Чи гострий в тебе меч, Джоне Сніговію?

— Так, — відповів він.

— Погодуймо коней. Бідолахи нам добре прислужилися.

Джон віддав своєму коникові останній овес і попестив кошлату гриву. Тим часом Привид невтомно никав між каменів. Джон міцніше натяг рукавиці та розім’яв обпечені пальці. «Я — щит, що боронить царину людей.»

Над горами залунав мисливський ріг, і за мить Джон почув гавкіт собак.