Слава ЗСУ!

— Ні! — Слово саме зірвалося в Джона з вуст, поки лучники не встигли випустити стріли. Він зробив два швидкі кроки уперед. — Ми здаємося!

— Недарма люди кажуть, що кров байстрюка — то кров боягуза, — холодно мовив Кворин Піврукий позаду нього. — Осьде сам бачу. Біжи до нових хазяїв, полохливий зайцю.

Зашарівшись, Джон зійшов схилом туди, де на коні сидів Торохкало. Дичак витріщився на нього крізь отвори шолома і мовив:

— Вільному народові боягузи ні до чого.

— А він не боягуз. — Один з лучників стяг з голови зшитого з овечих шкур ковпака і струснув кудлатою вогняно-рудою головою. — Це байстрюк зимосіцький, який мене пожалів. Хай живе.

Джон зустрів очі Ігритти і не знайшов слів.

— Хай краще помре, — заперечив Князь-над-Кістками. — Чорна гава — хитра тварюка. Я їм не вірю.

Над головою злетів зі скелі в повітря орел, заплескав крилами, видав лютий вереск.

— Той птах теж тебе не любить, Джоне Сніговію, — відповіла Ігритта. — Воно й не дивно. Він був людиною, доки ти його не вбив.

— Я не знав, — чесно відповів Джон, намагаючись пригадати обличчя чоловіка, якого зарізав у Пересуві. — Ти сказала, що Манс радо мене прийме.

— А таки прийме, — погодилася Ігритта.

— Манса тут немає, — мовив Торохкало. — Рагвила, випусти йому тельбухи.

Дебела списниця звузила очі та мовила:

— Якщо гава хоче до вільного народу, хай покаже себе і доведе, що не бреше.

— Я зроблю все, що ви скажете. — Джонові нелегко далися ці слова, але він їх все-таки вимовив.

Торохкало зареготав, і його кістяний обладунок гучно заторохтів.

— Тоді вбий Піврукого, байстрюче!

— Диви, пупа не надірви, — відповів Кворин насмішкувато. — Обернися, Сніговію. Осьде стоїть твоя смерть.

Меч у руках Кворина мовби сам стрибнув на Джона, але назустріч йому якось спромігся вилетіти Пазур. Від сили удару меч-байстрюк трохи не вилетів з Джонової руки; Джон відсахнувся назад, щоб встояти. «Не вагайся, чого б від тебе не вимагали.» Він ухопив меча обіруч і якраз встиг завдати свого удару, але дебелий розвідник відкинув його убік з презирливою легкістю. Вони рухалися вперед та назад, вихорилися чорні кобеняки, швидка юність намагалася подолати люту силу ударів Кворина, яких він завдавав лівою рукою. Меч Піврукого, здавалося, був відразу в усіх місцях: сипав ударами з одного боку, а тоді миттю з іншого, ганяв Джона, мов курку двором, не даючи навіть ногами міцно стати. Руки в нього вже німіли.

Навіть коли Привид люто вчепився зубами у литку Кворинові, розвідник якось спромігся встояти на ногах. Але на мить крутнувся, послабив увагу і відкрив щілину в захисті. Джон миттю кинув меча вперед у випаді й чиркнув з боку в бік майже непомітним рухом. Розвідник сахнувся назад, і на якусь мить здалося, що короткий Джонів помах його навіть не зачепив. А тоді на горлянці здорованя з’явилася нитка червоних сліз — яскравих, наче рубінове намисто. За мить сльози перетворилися на потік, і Кворин Піврукий впав додолу.

Писок Привида капотів червоними краплями, але на мечі-байстрюку заплямоване було тільки вістря — якихось пів-вершка. Джон відтяг вовка і став на коліно, обійнявши звіра. У Кворинових очах вже згасало світло.

— …гострий, — мовив він, піднімаючи скалічену руку. А тоді вона впала, і життя розвідника обірвалося.

«Він знав», майнула в Джона млява думка. «Знав, чого вони вимагатимуть від мене.» А тоді подумав про Семвела Тарлі, про Грена та Скорботного Еда, про Пипа та Ропуха у замку Чорному. Чи втратив він їх усіх, як раніше втратив Брана, Рікона та Робба? Хто він тепер такий? Чим мусить жити?

— Підніміть його. — Грубі руки поставили Джона на ноги. Він не опирався. — Ти маєш ім’я?

Ігритта відповіла замість нього.

— Це Джон Сніговій. Крові Едарда Старка, господаря на Зимосічі.

Рагвила зареготала.

— Хто б міг таке подумати? Вилупок якогось пихатого князька зарізав самого Кворина Піврукого.

— Випусти йому тельбухи, — повторив Торохкало, ще й досі сидячи верхи. Орел підлетів до нього з вереском та всівся на кістяний шолом.

— Він здався, — нагадала Ігритта.

— Еге ж! І вбив свого братчика, — мовив неоковирний коротун у залізному шоломці, поїденому іржею.

Торохкало під’їхав ближче, калатаючи кістками.

— То його вовк усе зробив. Підло і негідно. Життя Піврукого мав забрати я.

— Ми усі бачили, як тобі кортіло з ним битися, — насмішкувато кинула Рагвила.

— Він варг! — лютував Князь-над-Кістками. — І до того ж чорна гава. Не люблю я цих негідників!

— Нехай варг, то й що? — спитала Ігритта. — З якого дива нам боятися варгів?