Слава ЗСУ!

— Ви казали про звістки, які Робб має почути, чи не так?

Князь Гостер застогнав і перекотився на бік, наче почув її слова.

Брінден підвівся.

— Гайда, вийдемо назовні. Краще його не будити.

Вона вийшла з дядьком на кам’яний балкон, що витикався трикутником зі світлиці, наче ніс корабля. Дядько зиркнув угору і скривився.

— Тепер її видно вже й удень. Мої люди кличуть комету Червоним Посланцем… тільки от яку звістку він нам несе?

Кетлін здійняла очі туди, де тонка червона риска комети проклала собі доріжку через тьмяно-синє небо, наче довга подряпина на божому лику.

— Великоджон сказав Роббові, що то старі боги розгорнули червоний прапор помсти за Неда. Едмур гадає, що то знамення перемоги Водоплину; він бачить на небі рибу з довгим хвостом у кольорах Таллі — червону на синьому.

Вона зітхнула.

— Аби ж я мала їхню віру. Кармазин — то колір Ланістерів.

— Комета зовсім не кармазинова, — заперечив пан Брінден. — І не кольору Таллі — брунатно-червоного річкового намулу. Небосхил, дитино, заплямовано кров’ю.

— Нашою кров’ю чи їхньою?

— Коли це на війні кров лилася тільки з одного боку? — Дядько хитнув головою. — Річковий край залито кров’ю та полум’ям усюди навколо Божого Ока. Війна палає на півдні аж до Чорноводної, на півночі — на тому березі Тризуба, трохи не до Близнюків. Марк Дудар та Карил Ванс здобули кілька незначних перемог, а той південний князьок Берік Дондаріон тим часом плюндрує плюндрувальників: набігає на хуражні загони князя Тайвина, нищить їх і знову зникає в лісі. Кажуть, що пан Буртун Кракегол хвастав, наче вбив Дондаріона, а тоді завів валку вершників просто у пастку князя Беріка, де всі й загинули.

— З тим князем Беріком пішло кілька Недових стражників з Король-Берега, — пригадала Кетлін. — Хай збережуть їх боги.

— Якщо люди правду кажуть, то Дондаріон разом зі своїм братом по зброї — червоним жерцем — мають досить розуму, щоб берегтися самотужки, — відповів дядько. — Але значкові пани твого батька — то сумніша оповідь. Роббові не слід було їх відпускати. Вони порснули на всі боки, мов куріпки, і кожен думає тільки про власну оборону, а це, Китичко, з їхнього боку жахлива дурість. Джоноса Бракена поранили у бою посеред руїни його замку, а небожа його, Хендріка, убили до смерті. Титос Чорноліс випхав ланістерівців зі своєї землі, але ті забрали усіх корів і свиней, вигребли все збіжжя до останньої зернини і залишили йому для захисту сам лише замок Крукоберіг та спалену пустку навколо. Люди Даррі відняли в ворога замок свого пана, та не протрималися і двох тижнів, як налетів Грегор Клеган і вирізав усю залогу до ноги, не пожалівши й самого господаря.

Кетлін жахнулася.

— Але ж Даррі був іще мале дитя!

— Саме так, а до того ж останній у роду. Малий дав би за себе добрячий викуп, але що значить золото для того слинявого скаженого собаки Клегана? Якби хто стяв Клеганові голову з плеч, то, богами клянуся, зробив би усій державі коштовний подарунок.

Кетлін знала зловісну славу пана Грегора, і все ж…

— Облишмо про голови, дядечку. Серсея виставила Недову голову на шпичці над муром Червоного Дитинця і лишила на поталу гайворонню та мушві.

Вона ще й зараз не вірила, що чоловіка справді немає. Бували ночі, коли вона прокидалася у темряві й прагнула, ще напівсонна, розшукати його коло себе.

— Клеган — лише посіпака князя Тайвина.

Саме Тайвин Ланістер — князь Кастерлі-на-Скелі, Оборонець Заходу, батько королеви Серсеї, пана Хайме Крулеріза і Тиріона Біса, дід Джофрі Баратеона, щойно вінчаного на царство короля-хлопчака — складав головну небезпеку. Так вважала Кетлін Старк.

— Так-то воно так, — погодився пан Брінден. — А Тайвина Ланістера не так легко обвести круг пальця. Він сидить собі безпечно за стінами Гаренголу, годує своє військо нашим врожаєм і палить те, що не може поцупити. Пан Грегор — не єдиний собака, якого він випустив на волю. Ще полями гасає такий собі лицар Аморі Лорх і якийсь сердюк з Кохору, що полюбляє калічити людей замість вбивати їх. Я бачив, що після них лишається від краю. Цілі села випалюють до землі, жінок гвалтують та нівечать, замордованих дітей лишають непохованими на поталу вовкам і диким собакам… навіть мерця, і того б від них знудило.

— Почувши таке, Едмур шаленітиме.

— Саме цього князь Тайвин і бажає. Той жах, який він наганяє, має свою мету, Китичко. Ланістер зваблює нас на битву.

— Робб може піддатися тій звабі, — мовила Кетлін занепокоєно. — Сидячи тут, він никає між стін неспокійно, мов кіт, а Едмур з Великоджоном та інші його тільки заохочують.