Слава ЗСУ!

Тиріон махнув рукою на глек, суплячи брови.

Варис наповнив собі келиха.

— Ой божечки. Солодке, як саме літо.

І ковтнув ще раз.

— Виноградинки просто-таки співають в мене на язику.

— А я саме гадав, що то за гармидер. Скажіть вашим виноградинкам, хай сидять на язику тихо, бо в мене зараз голова лусне. Отже, винувата моя сестра. Ось що відмовився мені повідомити такий у сім дідьків вірний князь Янос. Золотокирейників до того бурдею надіслала Серсея.

Варис ніяково захихотів. Отже, і він знав.

— Ви чомусь про це не згадували, — грізно спохмурнів Тиріон.

— Та це ж ваша люба сестра, — пояснив Варис, а на обличчі зобразив такий розпач, що трохи не плакав. — Хіба легко таке казати людині про його рідну кров, ласкавий пане? Я боявся, що звістка розіб’є вам серце. Чи знайдете ви ласку мені пробачити?

— Ні! — гримнув Тиріон. — Хай вас лихо вхопить. Разом із сестрою!

Він розумів, що Серсею поки що чіпати не може, навіть якби схотів. А ще ж навіть не зрозумів, хоче або ні. Як болісно — сидіти і кривлятися, втішаючись жалюгідною подобою правосуду над дрібними почварами на зразок Яноса Слинта і Аллара Дима, коли сестра продовжує чинити своє гидке свавілля.

— На майбутнє ви повідомлятимете мені те, що знаєте, пане Варисе. Геть усе, що ви знаєте.

Євнух всміхнувся лукавою посмішкою.

— Це, мій ласкавий пане, може відняти дещицю часу. Я таки знаю чимало різного.

— Але, схоже, не досить, щоб урятувати нещасну дитину.

— На жаль, ні. Був ще один байстрюк — хлопець, трохи доросліший. Я вжив заходів, щоб прибрати його подалі від небезпеки… та ніколи, мушу зізнатися, не подумав би, що смерть загрожує також і грудному немовляті. Дівчинка — підлого роду, донька повії, не має від народження ще й року. Яка з неї могла бути загроза?

— Вона була Робертова дочка, — гірко проказав Тиріон. — Серсеї, схоже, цього досить.

— О так. Надзвичайно сумно. Мушу винуватити себе за бідне дитинча та її матір. Таку молоду, таку закохану в короля.

— Закохану? — Тиріон ніколи сам не бачив мертвої дівчини, але подумки уявляв її одночасно Шаєю і Тайшею. — Цікаво, чи здатні повії справді кохати? Ні, не треба відповідати. Певних речей краще зовсім не знати.

Він влаштував Шаю у розлогому обійсті, вибудуваному з колод та каміння, з власним колодязем, стайнею та садком; він надав їй прислугу для усіх потреб, білого птаха з Літніх островів для розваги, шовки, срібло та коштовності для прикраси, сторожу для безпеки. Але все ж непокоївся. Вона хотіла бути з ним дедалі більше і довше, вона сама сказала. Вона хотіла йому служити і допомагати в усьому.

— Ти допомагаєш мені найбільше тут, під простирадлами, — сказав він їй якось вночі після кохання, лежачи поруч і вмостивши голову в неї на грудях. Міць його скніла, солодко натруджена. Дівчина відповіла самими лише очима, і він знав, що не те вона сподівалася від нього почути.

Тиріон зітхнув і потягнувся був за вином, але згадав князя Яноса і відштовхнув глека.

— Здається, сестра не збрехала про Старкову смерть. Дякувати за ту навіжену дурість нам слід моєму небожеві.

— Король Джофрі віддав наказ. Янос Слинт і пан Ілин Пейн виконали його швидко і не вагаючись…

— …майже так, наче саме його і чекали. Так, ми вже про це балакали, і без жодного зиску. Безумство вчинено.

— Маючи під своєю рукою міську варту, пане мій, ви цілком здатні подбати про те, щоб його милість не чинив подальших… безумств, чи не так? Певна річ, слід також подбати про особисту варту королеви…

— Червонокирейників? — Тиріон здвигнув плечима. — Вірність сотника Вилара належить Кастерлі-на-Скелі. Він знає, що я чиню в цьому місті волю свого батька. Серсеї важкувато буде скористатися його вояками проти мене… а до того ж їх усього лише якась сотня. Тільки в мене особисто є стільки ж з половиною. І ще шість тисяч золотокирейників, якщо Бережняк — саме така людина, як ви кажете.

— Ви скоро самі помітите, що пан Джаселин — вояк мужній, чесний, вірний службі… та надзвичайно вдячний.

— Цікаво тільки, кому саме? — Тиріон не довіряв Варисові, хоча цінності його заперечувати не міг. Той-таки знав чимало, поза всякими сумнівами.

— Чому ви так прагнете прислужитися, пане мій Варисе? — запитав Тиріон, вивчаючи уважно м’які руки євнуха, його безволосе напудроване обличчя, слизьку посмішечку на вустах.

— Ви — Правиця. Я служу державі, королю і вам.

— Так само, як служили Джонові Арину та Едардові Старку?

— Я служив князеві Арину і князеві Старку повною мірою своїх сил. Їхня нагла, передчасна смерть засмутила і нажахала мене понад усе на світі.