Слава ЗСУ!

Вона підвищила голос, аби чули всі, хто зібрався.

— Азор Ахай, улюбленець Ра-Гльора! Воїн Світла, Син Вогню! Вийди наперед, твій меч чекає на тебе! Вийди наперед і візьми його до рук!

Станіс Баратеон рушив уперед кроком, яким вояки йдуть на бій. Королівські зброєносці вийшли слідом, щоб допомагати. Давос побачив, як його син Деван натяг на правицю короля довгу підбиту рукавицю. Хлопець мав на собі жупана вершкового кольору з нашитим на грудях вогняним серцем. Брієн Парин був вдягнений так само; він зав’язав навколо шиї його милості поворозки цупкої шкіряної киреї. Позаду себе Давос почув неголосний дзенькіт — калатання дзвіночків.

— Ой у морі бульки диму піднімаються, жар зелено-синьо-чорний розгоряється, — десь там співав Пістрявчик. — Отакої, йой-ой-ой.

Король пірнув у вогонь, стиснувши зуби і тримаючи поперед себе шкіряну кирею, щоб уберегтися від жару. Він кинувся просто до Матері, вхопив меча рукою в рукавиці й висмикнув з палаючого дерева одним могутнім ривком. А тоді взявся відступати, тримаючи меча високо над собою. Навколо вишнево-червоного клинка танцювали нефритово-зелені язики полум’я. Стражники побігли обтрушувати жарини, що начіплялися королю на одяг.

— Вогненний меч! — заволала королева Селиса. Пан Аксель Флорент разом з іншим королевиним панством підхопив її клич. — Вогненний меч! Він горить! Він палає! Вогненний меч!

Мелісандра здійняла руки над головою.

— Уздріть! Нам обіцяний був знак, і ось ми бачимо його на власні очі! Уздріть Світлоносця! Азор Ахай відродився! Хай живе Воїн Світла! Хай живе Син Вогню!

У відповідь залунали нерівні вигуки, а тим часом почала тліти рукавиця Станіса. Король вилаявся, встромив вістря меча у сиру землю та збив вогонь об своє стегно.

— Господи, кинь на нас своє світло! — закликала Мелісандра.

— Бо ніч темна і повна жахіть! — загукали у відповідь Селиса та її прибічники.

«Чи мушу і я проказувати те саме?», спитав себе Давос. «Чи аж такий мій борг перед Станісом? Чи справді цей вогняний бог став і його власним?» Вкорочені пальці скніли та свербіли.

Станіс стяг рукавицю та кинув її на землю. Богів у багатті вже годі було упізнати. Від Коваля відпала голова, порскнувши попелом та червоними жаринами. Мелісандра співала асшайською мовою, підвищуючи та стишуючи голос, наче на морі гуляли припливи й відпливи. Станіс розв’язав поворозки трохи присмаленої шкіряної киреї й стояв, мовчки слухаючи. Встромлений у грунт, Світлоносець досі світився тьмяно-червоним блиском, але полум’я на ньому вже згасало.

Коли поспів’я скінчилося, від богів лишилося саме чорне вугілля, і так само скінчився королівський терпець. Король узяв королеву під лікоть і повів її назад до Дракон-Каменя, лишивши Світлоносець там, де він стирчав. Червона жінка затрималася ще на хвильку і простежила, як Деван став на коліна разом з Брієном Парином і загорнув обсмалений, зчорнілий меч у шкіряну накидку короля. «Червоний Меч Звитяжців — досить жалюгідна залізяка», майнула в Давоса думка.

Декілька вельможних панів лишилося, щоб стиха побалакати з навітреного боку від вогнища. Коли вони побачили, що Давос на них дивиться, то замовкли. «Якщо Станіс впаде, вони зжеруть мене за одну мить.» Він не належав і до королевиного панства — купки марнославних лицарів та дрібних князьків, які віддалися цьому Господові Світла і тим вислужили ласку пані княгині — е ні, вже пані королеви, не можна забувати — Селиси.

Доки Мелісандра та зброєносці пішли, прихопивши коштовного меча, вогонь вже почав згасати. Давос разом з синами влився до натовпу, що пробирався до берега та кораблів.

— Деван добре впорався з дорученням, — мовив він дорогою.

— Еге ж, подав рукавичку і навіть на землю не впустив, — пирхнув Дал.

Алард кивнув.

— Отой значок на Деванових грудях… вогняне серце… що воно таке? Адже Баратеонів знак — олень, вінчаний короною.

— Можновладець може обирати собі не один знак, а скільки забажає, — відповів Давос.

Дал посміхнувся.

— Не тільки чорний корабель, а ще й цибулину до нього, пане батьку?

Алард копнув камінця.

— Хай Інші вхоплять нашу цибулину… і те палаюче серце теж. То лиха справа — палити Седмицю.

— Де це ти набрався благочестя? — спитав Давос. — Що син перемитника знає про божу волю і справи віри?

— Я син лицаря, пане батьку. Якщо ви забуваєте про свій стан, то чому вони мусять про нього пам’ятати?

— Син лицаря, але сам ще не лицар, — мовив Давос. — І не будеш ним, якщо пхатимеш носа у те, що тебе не обходить. Нашим законним королем є Станіс, і не нам піддавати сумніву його рішення. Ми ведемо його кораблі, ми виконуємо його волю. Та й по тому.