Слава ЗСУ!

— Щодо Дагмера, то Репаний Жбан пішов на Старий Вик за наказом твого батька, щоб підняти Мурованців та Тримів.

— З якого дива? Навіщо збираються лодії?

— Навіщо на островах завжди збиралися лодії?

Дядько лишив коней припнутими перед прибережною корчмою. Досягши їх, він обернувся до Теона.

— Скажи-но мені правду, небоже. Чи молишся ти тепер вовчим богам?

Теон взагалі рідко молився, але ж не зізнаєшся в такому гріху перед божим слугою, хай навіть братом рідного батька.

— То Нед Старк молився деревам, а не я. Старкові боги для мене ніщо.

— Добре. Стань на коліна.

Грунт навколо складався з мокрої грязюки, перемішаної з камінням.

— Дядьку, я…

— На коліна! Чи ти надто погордливий став, га? Чи до нас раптом нагодився пихатий панич із зелених земель?

Теон став на коліна. Він мав мету, для досягнення якої Аеронова поміч йому не завадить. Корона коштує більше, ніж кілька плям бруду та кінського лайна на штанях.

— Схили голову.

Піднявши свій міх, дядько витяг корка і спрямував Теонові на голову тоненький струмочок морської води. Вона просочилася крізь волосся і побігла по лобі просто в очі. Щоками потекли водоспади, під кобеняка та жупана вліз холодний палець, побіг донизу спиною. Від солі очі запекло, аж він ледь не скрикнув. На губах з’явився смак океану.

— Хай Теон, твій слуга, народиться знову з моря, як народився ти, — проспівав Аерон Грейджой. — Благослови його сіллю, благослови його каменем, благослови його крицею. Чи пам’ятаєш ти, небоже, належні слова?

— Що мертве, те вже не помре, — згадав Теон.

— Що мертве, те вже не помре, — луною відгукнувся дядько, — ба постане знов, тверде і непохитне. Встань.

Теон підвівся, змигуючи сльози від солі в очах. Не мовивши ані слова, дядько закоркував міха з водою, відв’язав коня і сів верхи. Теон зробив те саме. Вони рушили разом, залишивши позаду корчму та гавань, вгору схилом у кам’янисті пагорби повз обійстя князя Ботлика. Жрець навіть не намагався розпочати якусь розмову.

— Я півжиття прожив далеко від дому, — нарешті зважився Теон. — Чи не змінилися за цей час мої рідні острови?

— Чоловіки рибалять у морі, копають землю і помирають. Жінки народжують дітей з болем та кров’ю, і помирають. Ніч змінює день. Вітри і припливи ті самі, що й були. Острови стоять такими, як їх створив наш бог.

«О боги, який він став похмурий», подумав Теон.

— Чи знайду я в Пайку мою сестру та вельможну матінку?

— Не знайдеш. Твоя мати живе тепер на острові Харло зі своєю сестрою. Там не так вогко, а її мучить кашель. Сестра ж твоя повела «Чорний вітер» на Великий Вик з посланням від твого вельможного батька. Будь певний, вона скоро повернеться.

Теонові не треба було нагадувати, що «Чорний вітер» — то Ашина лодія. Свою сестру він не бачив десять років, але таку дещицю про неї знав. Чудернацько виходить, що вона назвала свій корабель саме так — бо ж Робб Старк мав вовка на ім’я Сірий Вітер.

— Старки сірі, Грейджої чорні, — пробурмотів він з посмішкою, — та вітру в голові у всіх вистачає.

Жрець ніяк на те не озвався.

— А що таке з вами, дядьку? — запитав Теон. — Коли мене забирали з Пайку, за вами ніякої святості не водилося. Пам’ятаю, як ви співали старої розбійницької пісні, скочивши на стіл з рогом пива у руці.

— Я був молодий і марнославний, — відповів Аерон Грейджой, — та море змило мої дурощі разом з марнославством. Той чоловік потонув, небоже. Його легені заповнила морська вода, а риби об’їли луску з очей. Коли я знову постав з води, я побачив усе навколо ясним зором.

«Та він не тільки похмурий, а геть навіжений.» Теонові більше до смаку було те, що він пам’ятав про старого Аерона Грейджоя.

— Дядьку, навіщо мій батько скликав мечі та вітрила?

— Він напевно розповість тобі в Пайку.

— Я бажав би дізнатися про його задуми зараз.

— Від мене не дізнаєшся. Нам звеліли не казати жодній живій душі.

— Навіть мені?! — Теон спалахнув гнівом. Він очолював вояків у бою, полював разом з королем, здобув славу в турнірних бугуртах, воював біч-обіч з Брінденом Таллі та Великоджоном Умбером, бився у Шепітній Пущі, взяв до ліжка стільки дівчат, що й порахувати не міг, а його дядько поводиться так, наче він ще досі десятирічний хлопчик!

— Якщо мій батько задумав воювати, я маю знати про його задуми. Я не перша-ліпша «жива душа», я — спадкоємець Пайку і Залізних островів!

— Щодо цього, — відповів дядько, — ми ще подивимось.

Теонові наче ляпаса хтось дав.

— Подивимось?! Всі мої брати мертві. В мого вельможного батька лишився єдиний живий син — я.