Слава ЗСУ!

— Коли я повернуся, в покоях має бути тепло, а на підлозі — чистий очерет, — наказав він робам, витягаючи пару чорних рукавичок з шовку, тонко й гарно гаптованих золотою ниткою.

Теон повернувся до Великої Вежі накривним кам’яним містком, змішуючи луну від своїх кроків з невпинним гуркотом моря унизу. Щоб дістатися до Морської Башти на її кривому стовпі, він мусив перетнути ще три містки, кожен вужчий за попередній. Останній був зроблений з дощок та мотузок і хитався під ногами, мов живий, від вогкого солоного вітру. Не подолавши ще й половини, він відчув, як серце підскочило йому десь до горлянки. Далеко унизу хвилі кидали вгору високі пінні віяла і розбивалися на стрімчаках. Малим він колись перебігав цей місток навіть глупої ночі. «Хлопчаки вірять, що ніщо в світі не може їм зашкодити», зашепотів у голові його сумнів. «Але дорослі чоловіки знають краще.»

Двері в башту були дерев’яні, оббиті залізом і, на подив Теона, замкнені зсередини. Він загупав по них кулаком і вилаявся, коли скіпка зачепила шовк рукавички. Дерево було вогке і старе, залізні гвіздки добряче заіржавіли.

Через хвилину двері відчинив зсередини стражник у чорному залізному панцирі та шоломі-горщику.

— Ти син, чи хто?

— Ану геть з дороги, бо зараз дізнаєшся, хто я такий!

Стражник відступив убік. Теон видерся звивистими сходами до світлиці й знайшов там батька. Той сидів коло жарівниці, укритий кожухом із засмальцьованих тюленячих шкур від шиї до п’ят. Почувши тупіт чобіт на камені, князь Залізних островів здійняв очі, щоб роздивитися свого останнього живого сина. Він був менший, ніж Теон його пам’ятав. І такий кощавий. Балон Грейджой ніколи не був тілистим чоловіком, але зараз здавалося, що боги посадили його в казан, виварили кожен зайвий шматочок м’яса з кісток і лишили саме волосся та шкіру. Але ті кістки, що лишилися, були твердіші за камінь, а обличчя здавалося різьбленим з кременя. Очі він мав теж схожі на кремені, чорні й гострі. Роки та солоні вітри зробили його волосся сірим, мов зимове море, розкидали тут і там білі плями. Нічим не скріплене, воно спадало аж до підкрижжя.

— Дев’ять років, еге ж? — спитав нарешті князь Балон.

— Десять, — відповів Теон, стягаючи розірвані рукавички.

— Від мене забрали малого хлопчину, — мовив батько. — Хто до мене повернувся?

— Чоловік, — відповів Теон. — Ваша кров і спадкоємець.

Князь Балон забурчав.

— Це ми ще побачимо.

— Побачите, — пообіцяв Теон.

— То кажеш, десять років. Старк тримав тебе при собі довше, ніж я. І ось ти з’являєшся як його посланець.

— Не його, — відповів Теон. — Князь Едард мертвий. Йому стяла голову королева-Ланістериха.

— Вони обидва мертві. Старк і той Роберт, що розбив мені мури каменями. Я присягнувся, що побачу їх обох у могилі, і побачив. — Він скривився. — Але від холоду та вологи суглоби в мене скніють так, наче ті вражі діти досі ходять по землі. То який мені з того зиск?

— Зиск є. — Теон підібрався ближче. — Я привіз листа…

— Це тебе Нед Старк так вдягнув? — перервав його батько, зиркаючи скоса з-під свого кожуха. — Втіху собі вигадав, еге ж? Вдягав у шовки та оксамити і удавав з тебе свою любу донечку?

Теон відчув, як йому кров ринула в обличчя.

— Яку ще донечку?! Якщо вам не до вподоби мій одяг, я його зніму.

— Знімеш. — Відкинувши хутро, князь Балон зіп’явся на ноги і виявився не таким високим, як пам’ятав Теон. — Ота цяцька в тебе на шиї — ти її купив золотом чи залізом?

Теон торкнувся золотого ланцюжка. Він геть забув, бо ж стільки часу минуло… За старим звичаєм жінки могли прикрашати себе коштовностями, купленими за гроші, але воїнові дозволялося носити тільки ті прикраси, які він зняв з тіла власноруч убитого ворога. Про таке казали: «купити залізом».

— Ти червонієш, як красна діва, Теоне. Тобі поставили питання. Ти платив золотом чи залізом?

— Золотом, — визнав Теон.

Батько сягнув пальцями під ланцюжок і смикнув так, що трохи не відірвав Теонові голову. Та на щастя, ланцюг піддався першим.

— Моя дочка узяла собі за коханця бойовий топір, — мовив князь Балон. — Я не дозволю своєму синові вбиратися, як хвойда.

Він кинув ланцюга на жарівницю, де той ковзнув між гарячого вугілля.

— Саме цього я боявся. Зелені землі зробили тебе м’яким і слабким. А Старки — своїм поплічником.

— Ви помиляєтеся. Нед Старк тримав мене у полоні. Кров моя — сіль та залізо.

Князь Балон обернувся і зігрів кощаві руки над жарівницею.

— Але старківський цуцик надсилає тебе до мене, мов крука, вивченого носити цидулки.