Слава ЗСУ!

— А чорний звір? — запитав пан Джораг Мормонт.

— Чорний, — відповіла вона, — буде зватися Дрогон.

Але поки дракони росли та міцніли, її халазар марнів і вимирав. Земля навколо ставала дедалі менш родючою; навіть чорт-трава ледве витикалася з неї. Коні падали просто на дорозі; їх лишилося так мало, що деяким людям вже доводилося іти пішки. На Дорею напала лихоманка; вона почувалася дедалі гірше з кожною верствою шляху. Вуста і руки її вкрилися кривавими пухирями, волосся сплуталося ковтунами, і якось ввечері вона не знайшла сили сісти на коня. Джохого сказав, що її треба лишити позаду або прив’язати до сідла. Але Дані згадала ніч у Дотракійському морі, коли навчилася від лисенійки таких таємниць, які зміцнили і розпалили чоловікове кохання. Вона дала Дореї води зі свого власного міха, охолодила лоба мокрою тканиною і тримала її руку в своїй, поки та не здригнулася востаннє. Тільки тоді Дані дозволила халазарові рухатися далі.

Інших мандрівників у цих краях не стрічалося й сліду. Дотракійці почали нажахано подейкувати, що комета завела їх до якогось пекла. Одного разу, коли вони поставили табір посеред нагромадження вивітреного каміння, Дані прийшла до пана Джорага і спитала:

— Оця пустеля… чи має вона край?

— Все має край, — втомлено відповів той. — Я бачив мапи, намальовані купцями, моя королево. В цей бік, щоправда, ходить небагато караванів, але на сході є великі царства і міста, повні всяких див. Ї-Ті, Карф, Асшай коло Тіні…

— Але чи доживемо ми до того, щоб їх побачити?

— Не буду вам брехати. Шлях виявився важчим, ніж я смів гадати. — Обличчя лицаря було сіре й виснажене. Рана у стегні, яку він здобув у бою з кревноїзниками хала Дрого, не зцілилася повністю. Дані бачила, як він кривиться, сідаючи у сідло, а їдучи верхи, ледве тримається, щоб не сповзти. — Може, попереду нас чекає лиха доля… але якщо повернемося, то напевне стрінемо ще лихішу.

Дані легенько поцілувала його у щоку. Її підбадьорила посмішка лицаря, викликана поцілунком. «Я мушу бути сильною і заради нього теж», подумала вона похмуро. «Так, він — лицар, але ж я — кров дракона.»

Наступний знайдений ними ставок був гарячий, трохи не кипів, і смердів сіркою. Але їхні міхи майже спорожніли, тому дотракійці взялися охолоджувати воду в глеках і пити теплою. На смак вона була така ж гидка, як на вигляд, але ж вода є вода, а спрага сама нікуди не втече. Дані поглянула на обрій з розпачем. Вони вже втратили третину свого числа, а пустеля — червона, безплідна і нескінченна — так само тяглася попереду. «Комета глузує з моїх сподівань», подумала вона, здіймаючи очі до кривавої мітки на небі. «Чи для того я перетнула півсвіту і побачила народження драконів, аби померти разом з ними у цій розпеченій жорстокій пустці?» Ні, вона не вірила у таку долю.

Наступного дня на світанку вони перетинали потріскану, посічену проваллями рівнину твердої червоної землі. Дані вже збиралася наказати ставити табір, аж раптом назад чвалом повернулися розвідники.

— Місто, халісі! — волали вони. — Бліде, мов місяць, і гарне, мов красна діва! За якусь годину їзди!

— Покажіть мені його, — мовила вона.

Коли місто з’явилося перед нею, виблискуючи білими мурами та баштами за завісою тремтливої спеки, то здалося таким неймовірно прекрасним, що Дані сприйняла його за примару.

— Чи знаєте ви, що це за місто таке, пане Джорагу?

Лицар-вигнанець втомлено хитнув головою.

— Ні, моя королево. Я так далеко на схід не подорожував.

Білі мури вдалині обіцяли захист та спочинок, можливість вилікуватися та зміцніти; Дані охоче ринула б до них так швидко, як тільки могла. Та натомість обернулася до кревноїзників.

— Кров моєї крові, виїдьте наперед і дізнайтеся, як це місто називають його мешканці та чи добром вони нас вітатимуть.

— Гаразд, халісі, — відповів Агго.

Її посланці надовго не забарилися. Рахаро зіскочив із сідла; на його пасі з блях теліпався великий кривий арах, яким Дані жалувала його, коли нарікла своїм кревноїзником.

— Місто мертве, халісі. Ми знайшли його безіменним і безбожним, браму — зламаною, а вулицями гуляють лише мухи та вітер.

Джихікі здригнулася.

— Звідки зникають боги, туди вночі на бенкети приходять привиди. Такі місця краще оминати. Кожен знає.

— Кожен знає, — погодилася Іррі.

— А я не знаю. — Дані вдарила кобилу п’ятами і рушила першою, швидко подолавши потрощену арку старовинної брами і виїхавши на мовчазну вулицю. Слідом заспішили пан Джораг і кревноїзники, а за ними, спершу завагавшись, і решта дотракійців.

Скільки часу місто стояло покинуте, вона знати не могла, та білі мури, такі гарні здалеку, зблизька виявилися потрісканими і вже потроху розсипалися. Всередині мурів плутався лабіринт вузьких кривих провулків. Будинки стояли у тісняві, трохи не торкаючись передніми стінами — порожніми, блідо-крейдяними, без жодного вікна. Все навколо було біле, наче тутешній люд нічого не знав про інші кольори. Вершники проминули купи вибіленого сонцем каміння, на яке перетворилися зруйновані будинки, побачили і шрами від пожеж. У місці, де сходилися разом шість вулиць, Дані проїхала повз порожній мармуровий постамент. Напевне, тут колись вже побували дотракійці. Можливо, кам’яна подоба, узята звідси, стояла собі між інших вкрадених богів у Ваес Дотраку. Може, Дані проминала її разів сто, сама не знаючи. На плечі засичав Візеріон.