Слава ЗСУ!

Коли він приніс череп Мормонтові, Старий Ведмідь узяв його обіруч, підняв до обличчя і втупився у порожні очниці.

— Дичаки палять своїх мертвих. Це ми знали завжди. Лишається тільки шкодувати, що я не спитався в них, навіщо. Тоді, коли тут ще було в кого питати.

Джон Сніговій згадав, як ожив мрець, як його очі блищали синім на блідому мертвому обличчі. Тепер він точно знав, навіщо їх палять.

— Якби ж кістки могли говорити, — пробурчав Старий Ведмідь. — Цей чолов’яга міг би багато чого розповісти: як помер, хто його спалив, навіщо. Куди пішли дичаки.

Він зітхнув.

— Кажуть, діти лісу вміли розмовляти з мертвими. Та я не вмію, от халепа.

Він вкинув черепа назад до роззявленого рота дерева, де той здійняв хмарку тонкого попелу.

— Пройдіть по хатах, роздивіться. Велетню, ти лізь на верхівку цього дерева, поглянь навколо. Хай і хортів приведуть. Може, цього разу вони знайдуть свіжіший слід.

Але голос його видавав зневіру в успіху власного наказу.

Вояки по двоє обнишпорили кожну хату, аби впевнитися, що нічого не проминули. Джон мав за пару похмуро-кислого Едісона Толета, сивочолого зброєносця, худішого за ратище списа, якого інші братчики кликали Скорботним Едом.

— Вже те лихо, що мерці почали ходити, — мовив він до Джона, перетинаючи крихітне село, — а тепер Старий Ведмідь ще й хоче, щоб вони забалакали? Нічого доброго з того не вийде, кажу тобі. Та й хто сказав, що кістки не можуть брехати? Чого б це людина померла і від того раптом стала чесніша? Чи хоча б розумніша? Мерці, мабуть, страшенно нудні створіння, вічно на все скаржаться: то їм земля холодна, то надгробок бідненький, а чого в нього більше черв’яків, ніж у мене…

Джон мусив зігнутися, аби пройти у низькі двері. Підлога всередині була земляна. Жодних меблів, жодних ознак, що тут колись жили люди, не рахуючи купки приску під діркою-димарем у даху.

— Яка жалюгідна домівка, — вимовив він.

— Та я майже в такій самій народився, — оголосив Скорботний Ед. — Щасливі, безтурботні роки. Халепа почалася пізніше.

Один з кутів хати займала суха солом’яна підстилка. Ед зиркнув на неї з жагою в очах.

— Усе золото Кастерлі-на-Скелі віддав би, щоб знову переночувати на постелі.

— Хіба оце постіль?

— Якщо вона м’якша за голу землю і має над собою дах, то це постіль. — Скорботний Ед нюхнув повітря. — Гноєм смердить.

Сморід був дуже слабкий.

— Старим гноєм, — зазначив Джон. Здавалося, в хаті вже досить довго ніхто не жив. Ставши на коліна, він пошукав у соломі руками чогось захованого, тоді обійшов круг стін. На все те пішло небагато часу. — Тут нічого нема.

Іншого він і не чекав. Білодерево було вже четверте село, яке вони проминали дорогою; в усіх робилося те саме. Людей — нікого, всі втекли разом з вбогим майном і тваринами, яких тримали. В жодному селі не було ознак нападу чи бою. Вони просто… спорожніли.

— Як гадаєш, що з ними сталося? — спитав Джон.

— Щось гірше, ніж можна собі уявити, — припустив Скорботний Ед. — Ну, я може й уявив би, та краще не буду. Якщо вже ідеш навпростець до якогось жахливого кінця, то хоч не думай про нього заздалегідь.

Коли вони вийшли з хати, двоє хортів саме рознюхували навколо дверей. Інші собаки нишпорили селом. Чет гучно шпетив їх на всю губу повним люті голосом; здавалося, лють ніколи його не полишала. Світло, що падало крізь червоне листя йому на обличчя, запалило чиряки ще яскравішим вогнем, аніж зазвичай. Коли він побачив Джона, то звузив очі; великої любові між ними двома не водилося.

Інші хати теж не розкрили ніяких страшних таємниць.

— Пішли! — каркнув Мормонтів крук, злетів на оберіг-дерево і всівся над головами. — Пішли, пішли, пішли!

— Дичаки жили у Білодереві ще рік тому. — Торен Рідколіс більше скидався на вельможу, ніж сам Мормонт, бо мав на собі тьмяно-блискучу чорну кольчугу пана Яремії Рикера і його карбованого панцира. Важка опанча, багато підбита соболями, застібалася срібними схрещеними молотами Рикерів. Колись все те належало панові Яремії… але життя його забрав упир, а Нічна Варта не гаяла нічого цінного після померлих.

— Рік тому на троні панував Роберт, а у державі — мир, — зазначив Ярман Парогач, дебелий неквапливий чолов’яга, що в цьому поході очолював сторожові роз’їзди. — За рік багато чого може змінитися.

— Одне лишилося тим самим, — заперечив пан Маладор Кляск. — Що менше дичаків, то менше клопоту. Я за ними не журитимуся, хай там що з ними сталося. Усі вони — наскочники та горлорізи, хай їх лихо вхопить.

Джон почув згори шурхіт червоного листя. Дві гілки відхилилися, і між ними він побачив маленького чоловічка, що ліз деревом вправніше за білку. Бедвик мав зросту не більше ніж п’ять стоп, та вік його видавали сиві пасма у волоссі. Інші розвідники кликали його Велетнем. Він всівся у розвилці дерева просто в них над головами і гукнув: