Слава ЗСУ!

— Дурниці? Кажіть ліпше — зраду. — Станіс обернувся до дружини. — Мій брат — молодий та дужий, оточений величезним військом, а на доданок — своїми веселковими лицарями.

— Мелісандра дивилася у полум’я і бачила його мертвим.

Кресена охопив жах.

— Братовбивство… пане мій, то страшний гріх, навіть думати про таке… благаю, послухайте голосу розуму…

Пані Селиса зважила його холодним поглядом.

— І що ж нам розкаже голос розуму, маестре? Що нашому володареві слід поповзти до Старків на колінах і продати єдину дочку Лізі Арин, аби звоювати аж цілих пів-царства?

— Я чув, що ви радили, Кресене, — мовив князь Станіс. — Тепер послухаю, що порадить вона. А ви йдіть собі.

Маестер Кресен, потерпаючи, став на коліно і відкланявся. Повільно шкутильгаючи палатою, він відчував на спині погляд пані Селиси, а доки дістався підніжжя сходів, то вже ледве тримався на ногах.

— Допоможи, — кинув він Пилосові.

Опинившись нарешті у власних покоях, Кресен відіслав молодшого маестра і знову вибрався на балкон, аби постояти серед химер та подивитися на море. Одна з бойових галер Саладора Саана саме минала замок; здіймалися та опускалися у воду весла, розмальований смугастий коріб різав сіро-зелені води. Маестер дивився, як галера зникає за мисом. «Якби ж мої страхи зникли так само легко.» Чи варто було животіти стільки років, аби дожити до такої днини?

Коли маестер вдягає комір, він кидає всяку надію на сім’ю та дітей. І все ж Кресен часто почувався батьком. Роберт, Станіс, Ренлі… ось три сини, яких він виростив після того, як бурхливе море забрало князя Стефона. Чи не його в тім провина, що один тепер здіймає зброю на іншого? Ні, цього не можна дозволити. Він не дозволить.

У серцевині всієї справи знаходилася жінка. Але не пані Селиса, ні. То була інша, яку челядь називала «червоною жінкою», бо лякалася навіть уголос казати її ім’я.

— А я скажу її ім’я, — мовив Кресен до кам’яного пса. — Мелісандра. Ось.

Мелісандра з Асшаю — ворожбитка, тінев’язка, жриця Ра-Гльора, Господа Світла, Полум’яного Серця, Бога Вогню й Тіні. Мелісандра, чиє безумство не можна випускати з Дракон-Каменя.

Після яскравого ранку власні помешкання здалися маестрові темними й похмурими. Непевними руками старий запалив свічку і поніс до робочої кімнати нижче від крукарні, де на полицях струнко вишикувалися трунки, зілля, єлеї та масті. На нижній полиці, позаду рядка притирань у пузатих глиняних горщиках, він знайшов пляшечку з волошково-синього скла, не більшу за його мізинець. Коли маестер її струснув, у пляшечці щось заторохкотіло. Кресен здмухнув шар пилу і поніс пляшечку до столу. Важко впавши у крісло, він витяг корка і висипав те, що було всередині. По пергаменові, який він читав нещодавно, розсіялися кришталики, не більші за насінини, усього з десяток. В світлі свічки вони виблискували, наче коштовні камені, порфіровим сяйвом — таким глибоким і чистим, наче вперше баченим.

Ланцюг навколо шиї раптом почав муляти. Маестер легенько торкнувся одного з кришталиків кінчиком мізинця. Така крихітка, а тримає в собі владу над життям і смертю. Вироблялися кришталики з однієї рослини, що зустрічалася тільки на островах Нефритового моря за півсвіту звідси. Листя мало бути старе, вимочене у суміші лимонного соку, цукрової води і деяких рідкісних прянощів з Літніх островів. Потім листя слід було викинути, а трунок згустити попелом і дозволити йому затвердіти. Справа робилася повільно й важко, а складники для неї коштували дорого і добувалися нелегко. Втім, алхіміки Лису добре зналися на цій справі, як і Безликі з Браавосу… та й маестри його ордену теж, хоча за мурами Цитаделі намагалися про таке не базікати. Весь світ знав, що маестер кував собі срібну ланку до ланцюга, коли опановував мистецтво зцілення — але той самий світ задля свого спокою нерідко забував, що вправний цілитель одночасно є й вправним губителем.

Кресен вже не міг пригадати, як той листок звали асшайці, чи як лисенійські отруйники величали самі кришталики. У Цитаделі на такий кришталик казали просто «душитель». Якщо розпустити його у вині й дати людині, то м’язи на її шиї почнуть судомитися, стискаючи дихальне горло, наче у кулаку. Казали, що обличчя в людини стає того самого кольору, що й кришталик… але точно так само виглядали й люди, які вдавилися шматком їжі.

Отже, цього вечора князь Станіс збирається на бенкет зі своїм панством, своєю вельможною дружиною… і червоною жінкою Мелісандрою з Асшаю.

«Перепочити б трохи», мовив до себе маестер Кресен. «У вечірній пітьмі мені знадобляться усі мої сили. Руки не мають труситися, а мужність не повинна похитнутися. Я намірився на жахливу справу, але інакше не можна. Якщо десь є боги, вони мають мені пробачити.»