Слава ЗСУ!

Хорт загарчав, та потім почав лащитися.

Поручник усівся поруч із Атилією й вийняв з-за обшлага якусь книжку.

- Що це, пане поручнику? - посміхнулась Атилія.

- Щось, що ви, напевне, захочете прочитати, і що вас, я переконаний, здивує.

- Мене важко здивувати, пане поручнику.

- Тоді читайте.

Рука офіцера в чорній рукавичці із золотою тютюнницею у вигляді персня подала Атилії книжку. На палітурці стояло:

“ЖИТТЄПИС ГЕНЕРАЛ-МАЙОРА І КАВАЛЕРА СИМЕОНА,

СИНА СТЕФАНА ПИЩЕВИЧА

(у роках 1744-1784)

Відень 1802”

Атилія розгорнула книжку, а поручник показав їй, з якого місця читати. І вона читала, все більше й більше дивуючись. У книзі було написано буквально таке:

“...Кремсмюнстер лежить у низовині, над річкою Кремсом. Хоча місто невелике, тут чимало прегарних кам’яних будинків, 3 одного боку над містом височить гора, на якій видніє великий монастир, оздоблений багатьма чудовими прикрасами. У ньому живуть ченці католицької віри, що звуться бенедиктинцями, а їхній зверхник зветься прелатом (що відповідає чинові архімандрита). Місто належить цьому монастирю. Ми ще й на дві милі не наблизилися до нього, коли показався, а потім і під’їхав до нас представник прелата, форстмайстер (так би мовити, старший над мисливцями). Він відає всією довколишньою землею й лісами цього міста та монастиря, управляє й тамтешнім звіринцем, ставком для розведення риби та риболовлею. Він скакав попереду, а за ним четверо багато вбраних мисливців з рушницями...”

Приголомшена Атилія читала опис того візиту до Кремсмюнстера 1744 року. Слово в слово тут було описано саме те, що відчула вона й про що потім написала батькові. Й олені, й сарни, й зустріч із форстмайстром та його мисливцями, й прив’язування хортів, і як люди форстмайстра підстрелили дичину й подарували її несподіваним гостям, і розкішний обід у прелата, срібний посуд і мармуровий стіл під фонтаном у вигляді кита з золотою лускою... І, нарешті, пісні, що виконувалися на органі, а в кінці цього розділу книжки було написано:

“Після обіду ми знову перейшли до покоїв прелата, де нас пригостили солодощами та кавою”.

З книжкою в руці Атилія якийсь час мовчала на своєму сидінні, оббитому оксамитом кольору її волосся. В книжці усе трапилося точно так, як учора в її власному житті.

- Де ви, їй-богу, знайшли це диво? І хто такий цей Пищевич? Він ваш якийсь родич? - спитала здивована Атилія свого супутника, з легким острахом повертаючи йому книжку, - навіть кількість подарованих фазанів збігається. Я вже більше не знаю, чи йшла в гості до прелата позавчора, чи сто років тому, і чи зараз я їду з Кремсмюнстера, чи вийшла з книжки?

- Просто з книжки, вродлива панночко Атиліє, - мовив поручник і перевів розмову на інше: - Напевне, ви в Кремсмюнстері мали чимало залицяльників.

- Так, але заждіть, дайте отямитися. Справді, ви мене ошелешили... Так, і в Кремсмюнстері мене один панич особливо здивував. Якийсь Александар.

- Розкажіть. Зараз ви мене здивуєте, хоча мене важко здивувати, панночко Атиліє. Отже, я готовий.

- Справді бажаєте?