Слава ЗСУ!

- Чудово й гарно. Та скажіть мені, Йоване, для чого оця третя церква, намальована бузковим чорнилом?

- Еге, це таємниця, яка відкриється лише наприкінці. Бо немає вдалого будівництва без таємниць, ані справжнього храму без дива.

Так почав Йован будувати над Тисою церкву Введення Богородиці, а пан Николич показав Атилії у вікно, як у їхньому саду зійшов самшит, підстрижений у вигляді церкви, до якої можна було увійти, немов у садову алею, широкими дверима. Атилія прогулювалася у цьому природному храмі, стояла інколи на місці перед рослинним вівтарем, де мала б вінчатися, а одного понеділка ввечері з першого відчиненого вікна нової церкви побачила вечірню зірку. Храм із самшиту ріс угору.

Звичайно, Атилія з батьком приїздила час від часу на Тису, й тут вони стежили, як храм Введення піднімається й росте у камені та мармурі. З такою самою зацікавленістю обходили й іншу будівлю, палац Атилії, який зводив Дамаскин. Проте сам зодчий рідко бував на будівництві, немов би від когось ховався.

Й тут трапилось несподіване.

Одного ранку Ягода доповів панові Николичу:

- Самшит перестав рости!

- А моє яке діло! - відрубав був пан. - Я храм із самшиту ані замовляв, ані оплачував.

Та все ж він одразу вирішив у всьому пересвідчитися сам і подався до Тиси довідатись, коли зможе прийняти завершений храм та освятити його. Проте в храмі побачив менше вікон і дверей, ніж раніш. І жодного муляра й мармурувальника.

- Ця свитка таки справді почала розлазитися, - подумав пан Николич і вчинив за своєю старою й перевіреною звичкою. Він не викликав старшого майстра храму Йована Лествичника, щоб довідатися в нього про хід речей, а наказав Ягоді, щоб, коли знадобиться, з-під землі дістав йому Лествичникового суперника - Дамаскина. Пан і уявити собі не міг двох майстрів-десятників, які не були б заклятими ворогами. Дамаскин з’явився на другий день із перев’язаною головою. Його було поранено. Рана під пов’язкою трохи кривавила.

- Що сталося з церквою? - знервовано спитав пан Николич.

- Ви й самі бачите: її вже перестали мурувати.

- Як це перестали? Чому?

- Щось заважає Йованові закінчити церкву, - мовив Дамаскин, - самшит перестав рости.

- Усі тільки про самшит та про самшит! Яке мені діло до того самшиту! - вигукнув пан Николич. - Я Йованові заплатив, щоб він мурував з каменю, й він мусить мурувати з каменю. Хіба не може добудувати того, що ще лишилося?

- Пане господарю, Йован може легко продовжити мурувати із каменю, та коли самшит не росте, це означає: не росте й той, третій храм, що ви його бачили намальованим бузковою фарбою. А цей камінний храм мурується лише на стільки п’ядей, на скільки п’ядей просувається будівництво на третьому храмі...

- І що тепер?

- Десь ви согрішили, пане Николич. Щось ви заборгували, комусь од рота кусень хліба відірвали. Коли згадаєте, де нагрішили й кого скривдили, покаєтеся й спокутуєте гріх, борг повернете, тоді вам Йован закінчить храм.

- Господи, Дамаскине, та де ж Йован будує той третій храм?

- На небі. Третій храм Йован завжди будує на небі.

(Якщо ви прочитали розділ “Палац”, ідіть на друге перехрестя. Якщо ні, йдіть на цей розділ.)