Слава ЗСУ!

а він їй - свій і нагло вмирає в її обіймах; вона несе його

з своєю служницею до його дому; їх забирає варта; Андреола

оповідає все, як було; подеста хоче зґвалтувати її, та вона

не дається; врешті батько звільняє її як неповинну, і вона,

зневірившись у світі, йде в черниці

Дами вельми вподобали Філоменину оповідку, бо не раз уже чули тую пісню, та ніяк не могли допитатись, проти чого її проложено. Дослухавши король її до кіиця, велів заступити чергу Панфілові, і той прийняв слово:

- Сон, про який говорилося в попередній історії, навів мені на думку іншу, що в ній уже два сни буде; тільки там сон показував, що вже сталось, а тут - що мало статися, і, скоро їх розказали, зразу те й здійснилося. Ви ж бо знаєте, милії мої пані, що всім живущим уві сні всячина, буває, привиджується; поки спиш, так воно ніби все навсправжки, а прокинешся - то й думаєш: отеє наче правда, се - на правду трохи скидається, а те - то вже й зовсім нісенітниця, а отже ж, частенько сни таки й справджуються. Через те деякі люди діймають снам такої самої віри, як j тому, що вони уявки бачать, і радіють із своїх снів чи сумують, залежно од того, чи добре, чи лихе їм насниться. А є й такі, що на жодні сни не впевняються, аж поки не попадуть у біду, що їм сон напророчить. Я не похваляю ані легковірних, ані неймовірних, бо сни не завжди правду кажуть, та не щоразу ж і брешуть. Що вони не завжди правду кажуть, в тому кожне з нас могло неодноразово пересвідчитись; що вони не щоразу брешуть, доведено Філомениною історією, та буде потверджено, як я вже сказав, і моєю. Тим я так гадаю, що хто правдивим робом ходить, не мусить супротивних снів лякатися і через них із стежки чесноти звертати, а хто кривдою живе, то нехай на щасливі сни не вповає, хоч би вони його й як до злого заохочували, - і навпаки. Та час мені вже й до самої повісті приступити.

У місті Брешії жив колись-то один шляхтич на ймення мессер Негро да Понте Карраро; він мав кілька дітей, у тому числі дочку Андреолу - молоду, вродливу і ще незаміжню. І закохалась та Андреола в сусідського хлопця Габріотта: він був хоч і простого роду, та з себе дуже гарний, милий такий і ввічливий. З допомогою однієї своєї служебниці панянка [269] так усе влаштувала, що Габріотто не лише довідався про її любов, а й дістав змогу ходити ночами до неї в садок на обопільну втіху закоханих. Щоб же ніяка сила, опріч смерті, не змогла їх розлучити, молодята взяли потаємне шлюб.

От живуть вони отак, сходяться собі нишком од людей, аж одної ночі приснився Андреолі дивний сон: неначе вона гуляє в себе в саду із своїм милим і любо його до серця пригортає; коли се з його тіла вилізла якась чорна страшна марюка, вихопила з нелюдською силою з її обіймів Габріот-та, хоч як вона пручалася, і запалася разом із ним у землю, і більше вже - не бачила вона ні мари тієї, ні свого коханого. З того великого болю й жалю Андреола прокинулась; хоч і зраділа вона, що то лише в сні їй таке приверзлося, та й перелякалась непомалу того привиддя. Того вечора якраз мав до неї прийти Габріотто, і вона його, як уміла, розраяла; та наступної ночі, щоб він не подумав чогось лихого, вона таки прийняла його в своєму саду. Нарвавши багато білих та червоних троянд, що саме цвіли на ту пору, вона сиділа з ним біля прегарного дзюркотливого фонтана. Посиділи вони отак, помилувались, а тоді Габріотто спитав у неї, чого се вона не веліла приходити йому вчора. Андреола розказала йому про свій сон, як вона його перелякалася. Почувши сеє, Габріотто дуже сміявся і сказав, що діймати віри снам - то велика дурниця, бо вони верзуться людині або з переїду, або коли менше з'їси, ніж треба; щоденний досвід показує нам, що вони оманливі.

- Якби я вірив у сни, - казав далі Габріотто, - то я й сьогодні сюди не прийшов би, і то не через твій сон, а через мій власний. Привиділось, бачиш, мені тої ночі, ніби я полюю десь у прегарному, чудовому лісі і впіймав таку хорошу та пригожу ланю, що зроду такої не бачив: біла-білісінька, неначе сніг той. І вона зразу так ніби до мене приручилася, що й не одходила од мене, а я все-таки боявся, щоб та люба ланя не втекла, - одягнув на неї золотий нашийник і тримав її на ланцюжку золотому. А тоді неначе лягла та ланя, лежить, голову мені на коліна поклавши, аж тут де взялася чорна-пречорна, мов вугіль, хортиця, страшнюча та голод-нюча, та до мене. Я ніби зовсім і не боронився од неї, а вона хвать мене за лівий бік і доти гризла, доки до серця догризлася; вирвала його, забрала і побігла. Так мені заболіло, що я враз прокинувся і за лівий бік лапнувся, чи там чого немає, - коли ні, не болить нічого; аж смішно мені з себе стало, що я чогось шукав. А проти чого воно? Не раз уже мені, бувало, всяке страховиння верзлося, і нічого з того не [270] було - ні доброго, ні лихого. Хай їм цур тим снам, нумо краще веселитися.