Слава ЗСУ!

Абатові се було на руку, він радо взяв ключа і одпустив ченця, бажаючи докладно довідатися про його провину і думаючи, що той не має на нього ніякої призри. Коли чернець пішов, абат почав гадати, як йому краще вчинити: чи одімк-нути келію при всьому чернецтві і вивести провинника на чисту воду, щоб ніхто не ремствував, як він його вкарає, чи, може, розпитатися спочатку в дівчини, як було діло. Подумавши, що се могла бути така особа або дочка такого чоловіка, що не годилося б ганьбувати її привселюдно, він вирішив спершу подивитися, що то за одна, а тоді вже діяти так чи сяк. От побрався він тихенько до келії, одімкнув її, а як увійшов, то знову замкнув двері. Уздрівши дівчина абата, збентежилась вельми (сором же який!) і вдарилася в сльози, а той, скинувши на неї очима, побачив, яка вона молода та гарна, і посіла його, старого, та сама спокуса, що й молодого ченчика. І став він міркувати: «А чом би й собі отеє не поласувати, як скором трапляється? То тільки горе та біду маєш, коли хочеш. Дівка з неї хороша, про те, що вона тут, ні душа жива не відає; якби вона вволила мою волю, то чом би й не теє? Хто про се дізнається? Ніхто ніколи. Гріх у міх, а спасіння в торбу. Такої нагоди, може, довіку більше не лучить-ся; ото в мене великі мудрощі - тим добром живитися, що Господь людям посилає».

Так подумавши, покинув він той намір, із яким сюди прийшов, приступив до дівчини і почав її стиха потішати, щоб не плакала; слово по слову, та й одкрив їй, чого він од неї хоче. Дівчина була не з заліза й не з каменю, то й легко далась абатові на підмову; взяв він її цілувати да обнімати, а тоді потяг на ченцеве ліжко і з огляду, може, на свій поважний сан або щоб не увередити часом її, молоду та крихкотілу, своєю ваготою, не на неї поліз, а її на себе положив та й довгенько жирував собі з нею.

А чернець той і не думав іти до лісу, а сховався в дормі-торії: побачивши, що абат пішов до келії сам-один, він заспокоївся, гадаючи, що штука йому вдалася, як же абат замкнувся, то й поготів. Викравшися з своєї криївки, чернець підійшов потиху до шкалубини, крізь яку чув і бачив усе, що говорив і робив там абат. Навтішавшися абат досхочу з дівчиною, замкнув її в келії, а сам пішов до своєї кімнати. Почувши трохи перегодя ченцеві кроки, подумав він, що той вернувся з лісу, і вирішив нагримати на нього добре та й ув'язнити, щоб самому живитися принадною здобиччю. От покликав він його перед себе, вибештував суворо-пресуворо [62] та й велів укинути в глибку. Чернець же, не довго думавши, сказав йому:

- Отче настоятелю, я однедавна служу в законі святого Бенедикта, то й не вивчив іще як слід усієї поведенції, а ви досі не наставляли мене, що монахи мусять підлягати не тільки постам і чуванням, а й жінкам. Тепер, коли видали мені сю науку, обіщаюся вам, як простите мою провину, що більше так не грішитиму, а завсігди чинитиму отак, як ви показали.

Тямущий абат одразу догадався, що спритний ченчик підгледів усе, що він робив. Совісно йому стало за свою провину, і він постилався накласти на ченця кару, якої сам разом із ним заслужив. Простив він йому, зарік мовчати про те, що бачив, і з ним удвох обережненько вивів дівчину, і, мабуть, не без того, що вони не раз іще приводили її до себе знову.

ОПОВІДКА П'ЯТА

Маркіза Монферратська, почастувавши французького короля

курми і кількома доладними слівцями, гамує його шалене

закохання

У панночок спершу аж вуха в'янули од Діонеєвої оповіді, а личка паленіли сором'язливим рум'янцем, та потроху вони оговтались і слухали вже, ледве здержуючись од реготу, все, знай, перезиркувались між собою та хихотіли. Як скінчив же він, закинули слухачки пару словечок на догад, що не ялося при дамах такого оповідати. Тоді королева обернулась до Ф'ямметти, що сиділа опліч неї на траві, і веліла їй заступити чергу. Тая почала весело да любо:

- Мені припало до смаку, що своїми історіями показуємо ми силу дотепної та шпаркої одповіді, се одне; а друге, що, як розважний мужчина завше пориває очі на женщину, значнішу за нього родом, так обачна женщина стережеться полюбити мужчину, вищого за неї станом; от із сих двох причин і надумала я, красні мої дами, розказати вам у своїй оповідці, якими вчинками й словами одна шляхетна пані і сама зуміла вберегтися од негожого, і другого одвернула.

Маркіз Монферратський, муж доблесний і храмовий хорунжий, пустився за море з хрестовим походом. Якось при Дворі короля Філіппа Кривоокого, що теж риштувався із [63] Франції до сього походу, завелася мова про маркізову хоробрість, і один лицар сказав, що немає пари у всій піднебесній над маркіза та його дружину: як маркіз був славен і доблестю своєю поміж усім лицарством, так маркіза вродою і цнотою заломила все на світі жіноцтво. І так сії слова запали в душу французькому королеві, що, не бачивши маркізи і зроду в вічі, загорівся він як стій до неї жагою і задумав, у похід рушаючи, ладуватися на корабель не де, як тільки в і Генуї, щоб, беручися туди сухопуттю, завітати ніби ненароком до маркізи, а що мужа не було дома, то чи не вдалося б йому запобігти в неї ласки. Як намислив, так і зробив: усе військо виправив наперед, а сам із прибічниками своїми рушив нагінці і, під'їхавши до маркізового володарства, послав заздалегідь сказати маркізі, щоб завтра рано чекала його не умнозі до себе в гостину.