Слава ЗСУ!

Сеє почувши, її мати зняла цілий гармидер:

- Е, ні, дочко, тут прощати не годиться! Убити б його треба, прости господи, сього противного несвідомого пса, що негоден жити з такою жінкою, як ти. Чи ти ба! Він так тобою поневіряє, мовби з грязі тебе взяв! А нехай він тричі западеться! Дожилися, що мусимо слухати дурного верзякання якогось задрипаного купчини, що вилупився десь на хуторі в свинячому хліві, ходив у сіряку та в штанях, як дзвіниця, ще й перо ззаду, а як наскріб уже трохи грошенят, то давай йому жінку-шляхтянку, та ще й неабияку, уже він герб собі заводить та чваниться: «Я роду такого й перетакого, мої предки те й перете зробили!» Не послухали мене сини, не оддали тебе за того сватача з графського роду Гвідів (а можна було б зробити се почесно і з невеликим віном), а випхнули за сеє золото, що паскудить тебе, найкращу й найчеснішу жінку в Флоренції, потягухою тебе, не соромлячись, узиває, нібито ми не знаєм, яка ти єсть! Як на мене, то, клянуся Богом, я такого б дала йому чосу, що довіку не забув би!

І, обернувшись до синів, вела далі:

- Казала ж я вам, сини мої, що такого не може бути. А ви чули, як сей милий зятьок вашу сестру шанує? Крамар, салогуб нещасний! Та бувши вами, щоб він оце таке сказав і зробив, я доти б не заспокоїлась, доки б його в порох не стерла! Та щоб була я мужчиною, я зроду б сього не попустила! А, бий тебе божа сила, п'янюго капосний, безстиднику нікчемний!

Як сини її все те побачили й почули, заходилися на всі заставки лаяти Аррігучча, мов послідущого лайдака, а вкінці сказали йому:

- Ну добре, на сей раз ми тобі прощаємо, бо ти поп'яну таке зробив. Але гляди: як іще коли щось таке почуємо, то за все зразу оддячимо. Шануйся ж, коли хочеш жити на світі!

Сеє сказавши, пішли собі додому.

Аррігуччо довго ще стояв, мов очманілий, не знаючи, чи то справді таке було, чи то йому приснилось, і більше вже не чіплявся до жінки, не говорив їй ні слова. А вона завдяки своїй кмітливості не тільки з тої халепи викрутилась, а ще й [418] забезпечила собі можливість і далі робити все по своїй волі, не боячися чоловіка.

ОПОВІДКА ДЕВ'ЯТА

Лідія, Нікостратова дружина, кохає Пірра і,

щоб переконати його в сьому, виконує три його схотінки,

а потім утішається з ним у присутності Нікострата,

запевняючи мужа, що то йому ввижається

Так усім сподобалась Неїфілина оповідка, що дами не могли втриматись од сміху і додали до неї чимало уваг, хоч король не раз закликав їх до спокою і вже наказав Панфілові оповідати далі. Коли всі замовкли, Панфіл почав такими словами:

- Я не думаю, шановнії мої дами, що є на світі така трудна й небезпечна річ, на яку не піднялась би пристрасно закохана людина. Хоч се вже було доведено багатьма історіями, я приточу до них для певнішого доказу ще одну - розповім вам про жінку, якій у житті більше допомагала зичлива фортуна, аніж бистрий ум. Тим я не радив би нікому з вас на її стежку спадати, бо не завжди доля усміхається людям і не всі чоловіки однаково сліпують.

В Аргосі, старовинному ахейському городі, хоч і невеликому, але славному своїми давніми володарями, жив колись родовитий чоловік на ймення Нікострат, якому доля на порозі старощів дарувала за дружину благородну жінку, не менш сміливу, як уродливу, на ймення Лідію. Бувши чоловіком значним і багатим, він держав багато челяді, хортів і мисливських птахів (бо вельми кохався в полюванні). Серед інших його слуг був один юнак - гарний із себе, приємний і хороший, здатний до всякого діла; звали його Пірром, і був він у свого пана улюбленцем і найпершим вірником. От у сього Пірра й закохалась Лідія, та так же сильне, що вдень і вночі тільки до нього думкою поривалась, а він того кохання чи то не помічав, чи то не прагнув - зовсім, бачилось, не звертав на неї уваги. Се сповнювало її серце нестерпучою мукою; наважившись за всяку ціну одкрити йому свою душу, вона покликала одного дня свою служебку Луску, котрій у всьому звірялась, і так їй сказала: [419]

- Луско, я зробила тобі немало добра і сподіваюсь, що ти будеш мені завжди вірною і послухняною; гляди ж, не кажи ніколи нікому того, що зараз од мене почуєш, - тільки тому, кому я тобі звелю. Бачиш, Луско, я жінка молода й здорова, маю повно всього, чого лише душа бажає, і нічого було б мені на долю нарікати, якби не одно: муж мій, як до мене рівняти, занадто багато має років і не може задовольняти мене тим, од чого молоді жінки найбільшої зазнають утіхи. А мені ж хочеться того, що й іншим, тим і наважилась я давно, раз уже доля покарала мене старим мужем, не бути самій собі ворогом і пошукати десь щастя і втіхи, і, щоб нічого не бракувало мені для повноти блаженства, надумала я знайти його в обіймах такого гідного юнака, як наш Пірр. Я так його люблю, що тоді лишень добре маюся, коли бачу милого або думаю про нього; як ми з ним не зійдемось невдовзі, то я, напевне, загину з того жалю. Отож, коли тобі дороге моє життя, одкрий йому моє кохання яким хочеш способом і попрохай його од мого імені, щоб він із ласки своєї прийшов до мене.