Слава ЗСУ!

Ліза ще раз і ще попросила його, щоб він їй услужив, і, обіцяючи йому, що заспокоїться, одпустила його з Богом. Від неї Мінуччо пішов до Міка з Сієни, відомого на той час віршувальника, і доти його просив, доки він склав для нього таку канцону:

Лети, Амуре, до мойого пана

І розкажи йому, як я страждаю,

З кохання помираю, -

Терзає серце мука ненастанна.

Молю, Амуре, зжалься надо мною,

Іди до пана в пишнії палати,

Скажи, якою ярою жагою

Судилося весь вік мені палати:

Вдень і вночі не маю я спокою,

За ту любов не прагнучи одплати.

Не можу я боязні подолати,

Признатись, як люблю його безмірно,

І смерті жду покірно...

Скажи ж йому - од нього в серці рана.

Із того дня, коли я полюбила,

У мене в серці тільки страх і сором...

Ой що ж я, необачна, наробила,

Куди посміла я сягнути зором?

Таїла я, та вже таїть несила,

То стань же ти перед моїм сеньйором

Із ніжним словом ласки, не з докором,

Нехай узнає пан мій милостивий,

Володар мій зичливий,

Як гину я, нещасна, безталанна.

Прошу тебе, молю, крилатий Боже,

Як ти не дав мені снаги і змоги

Моє кохання виявити гоже, -

Полинь до мого владаря в чертоги

І нагадай, - то й він згадає, може, -

Як на турнірі, мліючи з тривоги, [573]

Я лиш йому бажала перемоги,

Лицарства в нім побачивши окрасу,

І як із того часу

Жага мене спаляє полум'яна.

До сієї пісні Мінуччо тут же підібрав ніжний та жалібний голос, що до слів якраз приходився, і третього дня пішов до королівського двору, коли король Педро сидів саме за трапезою. Король попросив Мінучча заспівати йому якоїсь пісні, приграючи на лютні. От і завів він ту свою канцону, та так же жалібно в нього струна струні промовляла, що вразила та пісня слухачів несказанно; всі мовчки слухали того співу, а найпильніше, мабуть, сам король. Коли Мінуччо доспівав, король спитав його, що воно за пісня - такої, либонь, йому ще не доводилося чути.

- Ясновельможний пане, - одповів Мінуччо, - ще немає й трьох днів, як сю пісню складено і в голос заведено.

Тоді король спитав, про кого вона, і Мінуччо одказав:

- Я не смію виявити сього нікому, опріч вас. Цікавий про те дізнатись, король по обіді закликав співця

до свого покою, і той розповів йому геть-чисто все.

Королю було дуже приємно теє почути; він похвалив дівчину і сказав, що таку достойну панянку треба пожаліти: нехай же він іде до неї, втішить її од королівського імені й скаже, що ввечері король неодмінно буде до неї в гості.

Мінуччо, врадуваний тим, що зможе принести дівчині таку щасливу звістку, поспішив до неї, як був, із своєю лютнею і розповів їй на самоті усе, як було діло, а потім заспівав ту канцону, приграючи на лютні. Дівчина так утішилась, що зразу повеселіла, ніби аж здоровша раптом стала і з великим нетерпінням чекала, коли вже той вечір буде, коли вона свого володаря побачить; ніхто з домашніх про те й гадки не мав.

Король же, чоловік добротливий і великодушний, перебирав у думці ще раз і ще все те, що почув од Мінучча; добре знаючи ту дівчину і красу її, він іще більшим жалем до неї пройнявся. Сівши надвечір на коня, нібито на прогулянку зібрався їхати, він подався на ту вулицю, де стояв аптекарів будинок. Попрохавши, щоб його впустили в прегарний садок, що ріс коло того будинку, він ізліз з коня і, привітавшися з Бернардом, спитав його, як ся має його дочка і чи не видав він її заміж.

- Найясніший пане, - одказав йому аптекар, - вона в мене ще незаміжня і все, бідна, хворіє; правда, од третьої години їй зразу якось краще стало, аж дивно. [574]

Король миттю зміркував, чого їй полегшало, і сказав:

- Далебі, шкода була б велика, якби таке чудове створіння покинуло сей світ. Ми бажаємо навістити її.

За якусь хвилю він пішов до Лізиної кімнати в супроводі двох своїх прибічників та Бернарда; приступивши до постелі, де дівчина, підвівшись трохи, чекала його нетерпливо, він узяв її за руку й сказав:

- Мадонно, що се значить? Ви молоді і мали б інших утішати, а лежите натомість у недузі! Ми просимо вас, щоб ви з любові до нас завволили підбадьоритись і незабаром одужати.

Дівчина, почутивши, що до її руки доторкнувся той, кого вона любила понад усе на світі, хоч і засоромилась трохи, але такої зазнала в душі радості, немовби їй неба прихилили. Вона одповіла королю, як могла:

- Пане мій, причиною сієї недуги було бажання знести при моїх слабких силах важенний тягар; тепер же з вашої ласки я скоро буду цілком здорова.