Слава ЗСУ!

ОПОВІДКА СЬОМА

Король Педро, дізнавшись, як палко любить його недужа

Ліза, потішає її, видає її згодом заміж за молодого шляхтича

і, поцілувавши її в чоло, зве себе відтоді її лицарем

Ф'ямметта докінчала свою оповідку, і товариство велико похваляло мужній і благородний учинок короля Карла; од тих похвал утрималась лише одна з присутніх там паній, що була гібелінка. Тоді Пампінея на наказ короля почала такими словами:

- Шановнії мої подруги, нема такої розсудливої людини, котра не поділяла б вашої думки про статечного короля Карла, за винятком однієї особи, що ставиться до нього неприхильне з іншої причини. Та мені пригадався ще один шляхетний учинок, який заслуговує не меншого схвалення - учинок Кардового супротивника щодо однієї нашої земляч-ки-флорентинки; от про нього я й хочу вам розказати.

У той час, коли французів прогнано з Сицилії, жив у Палермо один наш флорентинець-аптекар на ймення Бернардо Пуччіні, чоловік тяжко багатий; мав він од жінки своєї одним одну дочку-красуню, дівчину вже на відданні. Коли островом оволодів король Педро Арагонський, він улаштував у Палермо з своїми баронами преславнеє свято і сам узяв участь, по каталонському звичаю, в святковому турнірі. Як побачила його в тих лицарських ігрищах Бернардова дочка Ліза, сидячи край вікна разом з іншими паніями, то так він їй припав до серця, що, поглянувши на нього раз і вдруге, вона жагуче в нього закохалась.

Як те свято скінчилося, вона, в отецькому домі живучи, ні про що інше не могла вже й думати, як тільки про кохання своє велике та високе; що найбільшої туги серцю її завдавало, так се те, що вона була свідома роду свого незначного: Де вже їй було сподіватися щасливого своїй любові кінця! Та не могла й не хотіла бідолашна тої любові до короля в серці своїм притлумити, а одкрити її не наважувалась, щоб іще більшої біди од того не сталось. Король не дбав про те, бо й [571] не помітив нічого, а її сушила журба-печаль невимовна. Отак росла її любов усе вгору та вгору, а з любов'ю щодень тяжча журба налягала; не витерпіла тої муки красуня, занедужала з горя і вочевидь, мов сніг на сонці, танути почала. Що вже не * робили їй батько-мати, заклопотані її лихою долею, як її не І розраювали, як не лікували - ніщо не помагало: з того великого відчаю любовного воліла дівчина з білим світом розлучитись. \cf0

Раз якось, коли батько питав її, чого їй бажається, і обі- ; цяв учинити у всьому її волю, Лізу пройняла раптова думка, як їй перед смертю одкрити королю любов і всю душу, і вона | попрохала батька, щоб він покликав до неї Мінучча д'Арец- | цо. На той час Мінуччо вважався найкращим співаком і му- зикантом, що навіть король Педро радо приймав його у себе; Бернардо подумав, що Ліза хоче розважитись трохи співом і і музикою, тим послав по нього не гаючись, а той, бувши людиною ґречною, одразу ж до неї і прийшов. Потішивши її І ласкавими словами, він ніжно заграв їй на своїй лютні при- : гравки до танцю одного й другого, а потім став співати кан-цони; думав він тим дівчину заспокоїти, але ще дужче лю-бовний полумінь у серці роздмухав. За якусь хвилю Ліза сказала, що хоче розмовитись із ним на самоті; коли всі вийшли з кімнати, вона звернулась до нього з такими словами;

- Мінуччо, я обрала тебе за вірного хоронителя моєї таємниці, сподіваючись, що ти не виявиш її нікому, окрім того, що я скажу; дуже прошу тебе, поможи мені, чим можеш. Знай же, любий Мінуччо, що в той день, коли наш король : Педро спорядив велике свято на честь свого воцаріння, я - побачила його, як він змагався на турнірі, і в ту ж мить у і душі моїй запалало до нього кохання, що, бачиш, до чого ; мене довело. Знаючи, як мало личить мені до короля мислі зносити, і не маючи сили того кохання забути чи притлуми- ¦ ти, я тяжко каралась і наважилась померти, щоб не терпіти j більше сієї гіркої муки. Правда, не легко мені буде з слЩ, світом прощатися, як подумаю, що він про те і не знатиме»! не маючи ж ким подати йому тую вістку, вирішила я до тебе; звернутись. Прошу ж тебе, скажи йому про те, а сказавший . прийди до мене з вісткою, щоб я могла померти спокійної; звільнившись од своїх страждань.

Мінуччо здивувався величі її душевній і жорстокому на- і міру, що вона повзяла. Шкода йому стало бідолашної дівчИт ; ни; подумавши, як найкраще він зміг би їй услужити, вія сказав: [572] - Лізо, клянуся тобі словом честі, що ти можеш на мене з певністю покладатись. Я цілком схвалюю твої високі поривання і те, що ти пригорнулась серцем до такого доблесного короля. Я допоможу тобі, як зумію; сподіваюсь, що зможу тебе швидко втішити: не мине й трьох днів, як я принесу тобі приємні вісті. Щоб же не гаяти марно часу, почну діяти сьогодні ж.