Слава ЗСУ!

Тої ж ночі в ранні обляги двоє слуг схопили на його роз-каз Гвіскарда, як він саме в своєму незручному шкуратяному вбранні з печери вилазив, та й привели його потаймиру перед князя. Як побачив Танкред слугу свого молодого, то мало не заплакав.

- Гвіскардо, - тільки й сказав йому, - я ж до тебе завше був добрий, а ти вчинив за те роду моєму таку ганьбу й неславу! Сьогодні побачив я все на власні очі.

- Любов сильніша за вас і за мене, - коротко відрік йому юнак.

Тоді Танкред велів узяти Гвіскарда під остру варту, а сам, усю ту справу і так і сяк обдумавши, пішов другого дня, як звичайно, в пообідню пору в кімнату до Гізмонди, що нічого того ще не знала, замкнувся з нею і сказав їй, плачучи:

- Гізмондо, я так уповав на честивість і цноту твою, що якби сам того не бачив, то зроду нікому не повірив би, щоб ти не то кого іншого, крім мужа свого, приймала, а й подумала коли про таке; тепер же до кінця недовгого віку мого старечого буду я тим переступом твоїм каратися. Та якби ще ти була для тої ганьби своєї взяла собі якогось шляхетного чоловіка з-поміж двораків моїх, а то вибрала сього Гвіскарда, хлопця найпідлішого роду і плоду, що змалку ріс у нас при дворі на ласкавому хлібі; не знаю я тепер з печалі, що мені з тобою діяти. Гвіскарда я велів схопити минулої ночі, як він із печери вилазив, і взяти його під варту; що з ним робити, я вже знаю, але що мені, дочко, з тобою почати? Тут любов моя батьківська, що, може, ніколи в світі ніде такої зроду не було, жалю серцю завдає, а тут досада справедлива на твою безрозумність пече мені душу: та каже, щоб я простив тобі, а ся вимагає, щоб я, всупереч природі моїй, скарав тебе люто. Перш ніж на щось наважитись, хотів би я од тебе слово почути. [245]

Сеє сказавши, поник головою та й заплакав ревними сльозами, немов побита дитина.

Вислухавши Гізмонда батькових речей, побачила, що таємне кохання їхнє викрилось, а Гвіскардо попався, і невимовна туга обняла її серце. Ледве стрималась князівна, щоб не заголосити по-жіночому, та гордовитою душею перемогла вона ту слабість; нічого на виду не показавши, твердо наважилась не просити ласки - воліла вмерти, вважаючи, що її Гвіскардо вже загинув. Не так, як присоромлена провинниця, відповідала вона батькові, а спокійно, незворушно, дивлячись йому сміло просто в вічі:

- Танкреде, не хочу я ні одмагатися, ані милості од тебе домагатися: неправда не поможе, а до благань удаватися негоже. Ніяким побитом не буду я старатися любов і прихильність твою позискати, а признаюся у всьому по щирій правді, щоб спершу слушними словами чесність свою доказати, а потім мужніми ділами доблесть свою появити. Так, я любила й люблю Гвіскарда і любитиму до смерті, що вже в мене за плечима; а як потойбіч є любов, то й там його любити не перестану. Та до сієї любові схилила мене не хибкість моя жіноча, а прикмети його благородні, та ще небажання твоє видати мене заміж. Бувши сам із плоті й крові, сплодив єси й дочку таку саму - не з каменю вона в тебе, та й не з заліза; хоч ти тепер і старий, та сам здоров знаєш, як яро сили молодії у тілі буяють; хоч звікував єси найкращий вік свій у рицарюванні, та відомо тобі, що розкіш і безділля можуть не то з молодими, а і з літніми людьми зробити. Плоть од плоті твоєї, не нажилась я ще на світі, ще молода, тим буяють у мені похоті тілесні, особливо як спізнала я в короткім заміжжі смак задоволеного жадання. Не мігши тій силі противитись, піддалась я любосному повабу - і закохалась. З усієї моці намагалась я так усе влаштувати, щоб із сього гріха природного ні тобі, ні мені якої неслави не вчинилося. Зичливий Амур і щаслива доля напутили мене на добру стежку, як пристрасть мою од очей людських сховати; чи тобі хто виказав, чи сам ти про все дізнався - байдуже, я од того не одрікаюсь. Гвіскарда я взяла собі не навмання, як то часто у жінок буває, а по зрілому намислі обрала його з-поміж усіх двораків, з добрим розумом наблизила його до себе і з щирою вірністю із ним немалий час кохалася. За сей же вибір, здається, ти й картаєш мене гостріше, ніж за самий перелюб, виходячи не з істини, а з передсуду людського, і дорікаєш, що я зв'язалась із чоловіком низького стану - ніби ти не гнівався б, коли б я заходила собі з яким шляхтичем. [246]

Та тому вже не я винна, а фортуна, що нерідко нікчемних звеличує, а достойних упосліджує. Але як би там не було, пригляньмося краще до суті речей: тіла наші зліплені всі з однакового тіста, і один творець создав душі наші, наділивши їх однаковими силами, здібностями і властивостями. Сама лише чеснота одрізняла з первопочину людей, що народжувались і народжуються всі однаковими: хто тії чесноти більше мав і діяльніше проявляв її, тих називали благородними, а інших - неблагородними. Згодом усе перевернулося і закон сей затемнився, але він іще не втратив своєї дії ні в природі, ні між добрими людьми: чоловік честивий ділом являє своє благородство, і як хто його не називає благородним, то винен тут не названий, а називач. Подивися на дворян своїх, приглянься до життя їхнього, звичаїв та обичаїв і порівняй їх із Гвіскардом: посудивши, нелицемірно, муситимеш визнати, що він із них усіх найблагородніший, а вони проти нього всі підлі наголо. Так високо його цінуючи, не звірялась я на чиїсь присуди, тільки на свідчення твоїх речей та своїх очей. Хто ще похваляв його так, як ти, за його справді похвальні вчинки й поводження? Кажу «справді похвальні», бо сама я добре бачила, що ти завжди хвалив його за діло, хоч, може, й не дохвалював по заслузі; якщо я в ньому помилилась, то се ти ввів мене в оману. Як і тепер казатимеш, що я зв'язалася з чоловіком низького стану, то се буде явна неправда. Якби ще ти сказав, що з бідним, тут би можна було з тобою погодитися - тобі ж на сором, бо ти не спромігся гідно нагородити такого достойного слугу. Бідному не доблесті бракує, а добра. Не раз королі і князі славетні бідними бували, не раз хлібороби й козопаси в велике багатство вбивалися. І останнє ще - кажеш ти, що мучить тебе непевність, що зі мною маєш робити. Нехай вона тебе довго не мучить: як ти вже наважився на схилі віку добротливу натуру свою на жорстоку перемінити, то карай мене з усією люттю, я не благатиму пощади; карай мене, бо я була сього гріха (якщо се справді гріх) первою причиною. Клянусь тобі, що як ти мені того не зробиш, що зробив уже чи думаєш зробити з Гвіскардом, то я сама собі те заподію. Іди ж тепер, поплач із жінками і вбий із лютості своєї одним замахом його й мене, як уже тобі здається, що ми тої кари заслужили!