Слава ЗСУ!

Танкред, князь Салернський, був людяним і добротли-вим володарем чи радше був би таким, якби на старості літ не заплямив рук своїх кров'ю двох закоханих. Була в нього за все життя одним одна дочка, та краще б вона йому зовсім була не вродилася. Так сильне він її любив та кохав, як, мабуть, жоден інший отець у світі; уже давно вона й на стану стала, а він її все заміж не давав, не хотів розлучатися з нею; нарешті дав її за сина герцога Капуанського, та, малий із ним час проживши, вона завдовіла і знову до батька повернулася. Була вона з лиця і постаті напрочуд уродлива, молода й завзята, а що вже розумна, то як на жінку, може, й занадто. Живучи при батькові, як і личить князівні, у великих розкошах, побачила вона, що він, ніжно її люблячи, про те й не помишляє, щоб доньку знову одружити, а проситися якось ніби й непристойно; от і надумала молода вдова завести собі потаємне, якщо можна, доброго коханця.

Стала вона між батьковими двораками, шляхетними й нешляхетними, розглядатися, до вдачі їхньої та поведенції пильно придивлятися і вподобала собі з-помежи всіх одного молодого слугу княжого на ймення Гвіскардо. Родом був він із самої низоти, та звичаєм своїм і душею високою всіх в очах князівни переважував, і загорілася вона до нього скри-тою жагою, чимраз більше благородством його захоплюючись. Тямущий юнак теє помітив і так до неї серцем пригорнувся, що тільки й марив тими любощами. Отак любилися вони потай іздалеку, і хоч дуже хотіла князівна з коханцем зійтися, та нікому не важилась любові своєї звірити; вкінці вона добрала-таки хитрого способу, як усе те влаштувати: написала листа, де докладно пояснила, як і коли він може з нею зустрітися, сховала папірець в очеретинку і оддала її Гвіскардові, сказавши йому жартівливо:

- На тобі отсю очеретину, буде чим увечері служниці вогонь роздмухувати.

Гвіскардо взяв очеретину і зразу догадався, що неспроста вона йому дала того гостинця; вдома він роздивився краще, розламав її по колінчику і знайшов там князівниного листа. Прочитавши його і зрозумівши, що йому слід робити, він зрадів несказанно й почав готуватись до сходин із коханою. [243]

Обіч княжого замку була з давнезних-давен видовбана в скелі печера, і для її освітлення прорубано зверху продуховину, та що печера була вже відколи занедбана, отвір той поріс терном і травою. В тую печеру був доступ через потайні сходи із долішніх замкових покоїв, де жила князівна, а сходи ті були заличковані кріпкими дверима. Усі вже про них і забули, бо двері ті хтозна-коли востаннє одмикалися, та од очей Амурових жодні тайнощі приховатися не можуть: закохана князівна здумала про них і нишком од усіх сама кілька день морочилась, поки тії двері одімкнула і спустилася в печеру. Побачивши там продуховину, тоді ж ото й написала Гвіскардові, щоб через неї туди добувся, і про глибину печери теж дала йому знати.

Прочитавши листа, Гвіскардо зладив собі хутенько мотузяну драбинку, щоб по ній у печеру спускатися й назад вилазити, одягнувся в шкуратяну одежу, щоб о терня не поколотись, та й вибрався нишком уночі до тієї продуховини. Примоцювавши один край мотуза до дерева, що росло на скелі коло отвору, він спустився по тій драбинці в печеру і став чекати князівни. Вона ж наступного дня одіслала покоївок своїх - нібито сон її морив, замкнулася сама в тій кімнаті, одчинила потайні двері й пішла в печеру до Гвіскарда. Коханці зраділи одне одному несказанно; піднявшися до її покою, не одну годину розкошували вони навзаєм, а потім, домовившись розважно із нею, як і коли їм далі нишком сходитися, Гвіскардо вернувся до печери, а князівна замкнула за ним двері і покликала до себе служниць. Як же знов споночіло, Гвіскардо виліз через ту щілину з печери й пішов додому. Знаючи тепер усі ходи й лази, він часто потім навідувався до своєї коханої, та доля, ніби заздрячи тому великому щастю, обернула їхні радощі в прегіркую тугу.

Танкред мав звичку приходити час од часу без нікого до доньки в кімнату і, проговоривши з нею трохи, вертатися знову до себе. Одного дня він прийшов туди по обіді, коли князівна (я й забула сказати, що звали її Гізмонда) гуляла саме в садку з своїми дівчатами; увійшовши сам до кімнати, так що його ніхто не чув і не бачив, князь не захотів перебивати їхньої прогулянки. Віконниці в кімнаті були захилені, заслони коло ліжка спущені; Танкред сів на ослінчику, приклонив голову до постелі, ще й заслоною прикрився - сказав би, навмисне ховався! - та й задрімав. Як на те, Гізмонда веліла того дня прийти коханцеві; залишивши покоївок у саду, вона замкнулася у своїй кімнаті, не помітивши, що там [244] хтось є, і одчинила потайні двері Гвіскардові, що вже її дожидався. От лягли вони на ліжко та й давай своїм звичаєм любо проміж собою жартувати, аж тут Танкред прокинувся. Побачивши й почувши, що дочка його з слугою витворяє, князь тяжко розгнівався. Хотів був спочатку гримнути на них, та потім вирішив змовчати і присутності своєї не виявляти, щоб обережно й без розголосу ганебного наміру свого помстивого доконати. Набувшися досхочу вкупі, коханці встали, так і не помітивши Танкреда; Гвіскардо сховався в печері, а Гізмонда вийшла з кімнати. Старий князь виліз нишком через вікно й подався до своїх покоїв, гнівом і досадою смертельною палаючи.