Слава ЗСУ!

Я вже казав, що нечисленні церковні вежі вказували на села, розкидані в цій частині Корнуолу. Найближчим до нас було сільце Тріденнік-Уоллес, де хатки сотні-другої його мешканців густо тулились довкола старовинної, порослої мохом церкви. Священик цієї парафії містер Раундхей захоплювався археологією, і на цьому ґрунті Холмс з ним і познайомився. Це був чоловік років на сорок, опасистий і привітний, що добре знав як тамтешні місця, так і своїх парафіян. Одного разу він запросив нас до себе на чашку чаю, і ми познайомились у нього з містером Мортімером Трідженнісом, заможним чоловіком, який збільшував скудні прибутки священика, наймаючи в його великому й безладно спланованому будинку кілька кімнат. Самотній священик був радий цьому, хоч і не мав нічого спільного із своїм пожильцем — худорлявим брюнетом в окулярах, таким сутулим, що на перший погляд він видавався справжнім горбанем. Пам’ятаю, за час нашого короткого візиту священик справив на нас враження неабиякого балакуна, зате його пожилець був на диво мовчазний, сумний і заглиблений у себе; він сидів, дивлячись кудись убік, і, певно, обмірковував свої власні справи.

І от у вівторок, 16 березня, коли ми сиділи й курили в своїй маленькій вітальні, готуючись після сніданку до щоденної прогулянки вересовою рівниною, до нас раптом вбігли священик і його квартирант.

— Містере Холмсе,— схвильовано вигукнув священик,— цієї ночі сталася жахлива трагедія! Такого ще не було! Мабуть, нам послало вас саме провидіння, бо в усій Англії ніхто нам зараз так не потрібний, як ви!

Я кинув на набридливого священика не дуже доброзичливий погляд, але Холмс вийняв з рота свою люльку й насторожився, мов старий гончак, що почув мисливське тюкання. Він жестом запросив їх сісти, і наші нетерплячі й збуджені відвідувачі опустились на диван. Містер Мортімер Трідженніс володів собою більше, ніж священик, але судорожне посмикування його рук і блиск темних очей показували, що хвилюється він аж ніяк не менше.

— Хто розповідатиме, ви чи я? — спитав він у священика.

— Оскільки відкриття, хай яке воно є, зробили ви, а священик дізнався про все від вас, то, мабуть, ви й розповідайте,— зауважив Холмс.

— Мабуть, спочатку буде краще сказати кілька слів мені,— промовив священик,— і тоді ви вирішите, слухати вам подробиці від містера Трідженніса чи негайно поспішити на місце таємничої події. А трапилось ось що: наш друг провів учорашній вечір у товаристві своїх братів Оуена та Джорджа і сестри Бренди в їхньому домі в Тріденнік-Уорта, що неподалік старого кам’яного хреста біля мохового болота. Він пішов від них на початку одинадцятої, а вони, здорові й веселі, продовжували грати в карти. Сьогодні вранці, ще до сніданку, містер Трідженніс,— наш друг встає дуже рано,— пішов прогулятись у бік будинку своїх родичів, і тут його наздогнав екіпаж лікаря Річардса, який пояснив, що за ним терміново послали з Тріденнік-Уорта. Містер Трідженніс, природно, поїхав з ним. Прибувши туди, вони побачили жахливу картину. Обидва брати й сестра були за столом на тих самих місцях, де й тоді, коли містер Мортімер Трідженніс від них пішов. Перед ними ще лежали карти, але свічки геть догоріли. Сестра лежала в кріслі, а по обидва боки від неї сиділи й нестямно реготали, співали та кричали брати. Обидва вони зсунулися з глузду. У всіх трьох — і в мертвої жінки, і в збожеволілих чоловіків — на обличчях застиг дикий переляк, гримаса жаху, на яку було страшно дивитись. Проте не було ніяких ознак присутності когось стороннього, якщо не брати до уваги місіс Портер, старої куховарки й економки, яка заявила, що вона всю ніч міцно спала й нічого не чула. Нічого не вкрадено, все лишилося на своїх місцях, і абсолютно незрозуміло, чого вони перелякались такою мірою, що жінка померла, а двоє здорових чоловіків втратили розум. Ось така, в двох словах, містере Холмсе, ситуація, і якщо ви допоможете нам розібратись у всьому цьому, то зробите велике діло.

Я ще сподівався якось переконати свого друга не порушувати відпочинку, задля якого ми сюди приїхали, та одного погляду на Холмсове зосереджене обличчя й насуплені брови було досить, щоб зрозуміти: всі мої умовляння будуть марні. Якийсь час Холмс мовчав, поринувши в роздуми про цю дивовижну драму, що збурила наше тихе життя.

— Я візьмусь за цю справу,— нарешті мовив він.— Усе свідчить про те, що цей випадок може виявитись винятковим. А ви самі там були, містере Раундхею?

— Ні, містере Холмсе. Як тільки містер Трідженніс розповів мені про нещастя, ми зразу ж поспішили сюди, щоб порадитися з вами.

— А чи далеко дім, де сталась ця неймовірна трагедія?