Слава ЗСУ!

— Звідси близько милі.

— Тоді підемо разом. Але спочатку, містере Мортімере Трідженнісе, я хочу поставити вам кілька запитань.

Весь цей час пожилець священика мовчав, проте я помітив, що він хвилюється навіть більше, ніж балакучий і метушливий священик, хоч і намагається тримати себе в руках. Обличчя його сполотніло й спотворилось, неспокійний погляд не відривався від Холмса, а тонкі руки нервово стискались. Коли священик розповідав про жахливе нещастя, що спіткало родичів його пожильця, зблідлі губи Трідженніса тремтіли, а в очах, здавалося, віддзеркалюється вся страхітлива картина.

— Питайте про що хочете, містере Холмсе,— охоче відгукнувся він.— Тяжко про це говорити, але я скажу вам усе, що знаю.

— Розкажіть мені про вчорашній вечір.

— Так-от, містере Холмсе, як уже говорив містер Раундхей, ми разом повечеряли, і тоді мій старший брат Джордж запропонував зіграти партію у віст. Ми сіли за карти близько дев’ятої години. Було чверть на одинадцяту, коли я встав, щоб іти додому. Вони залишались за столом, і всі були дуже веселі.

— А хто замкнув за вами двері?

— Місіс Портер уже лягла спати, і мене ніхто не проводжав. Вхідні двері я замкнув за собою сам. Вікно кімнати, де вони сиділи, було зачинено, але штори не опущено. Сьогодні вранці двері й вікно мали такий самий вигляд, що й учора, тому немає підстав думати, ніби в будинку побував хтось чужий. І все ж таки мої брати збожеволіли від страху, а Бренда лежала мертва, її голова звісилась через бильце крісла. До кінця своїх днів не забути мені цієї картини.

— Факти, викладені вами, вельми цікаві,— мовив Холмс.— Але наскільки я вас розумію, ви не можете запропонувати нічого, що могло б їх пояснити?

— Це якась чортівня, містере Холмсе; так, так, чистісінька чортівня! — вигукнув містер Трідженніс.— Тут не обійшлося без нечистої сили. Щось проникає в кімнату — і люди втрачають розум. Чи здатна викликати такий жах людина?

— Ну, коли те, що сталось, поза межами людських можливостей,— сказав Холмс,— то боюсь, і мені буде не під силу розгадати цей випадок. Однак, перш ніж погодитись з вашою версією, ми повинні перевірити всі природні пояснення. Що ж до вас, містере Трідженнісе, то, як я розумію, ви не мирили з ріднею, бо жили окремо, правда?

— Так воно й було, містере Холмсе, хоч усе вже минулось. Колись нашій родині належали олов’яні копальні в Редуті, але потім ми продали їх і, діставши можливість жити, не турбуючись про завтрашній день, виїхали звідти. Не буду заперечувати, що ми трохи посварились, коли ділили гроші, і це на якийсь час нас віддалило, але потім ми одне одного простили, все забулось, і ми знову зробились найкращими друзями.

— А тепер вернімося до подій учорашнього вечора, який ви провели всі разом. Чи не пригадуєте ви чогось такого, що могло б пролити хоч трохи світла на цю трагедію? Подумайте гарненько, містере Трідженнісе, будь-яка дрібниця може мені допомогти.

— Ні, сер, нічого не пригадую.

— Ваші родичі перебували в своєму звичайному настрої?

— Так. Настрій у них був навіть гарний.

— Чи не були вони людьми нервовими? Чи не з’являлось у них такого відчуття, ніби їм загрожує небезпека?

— Ні, ніколи.

— І ви нічого більше не можете додати, щоб допомогти мені?

Мортімер Трідженніс якийсь час про щось напружено думав.

— Ось що я пригадав,— мовив він нарешті.— Коли ми грали в карти, я сидів до вікна спиною, а Джордж, мій партнер,— обличчям до нього. І от один раз я помітив, що брат пильно вдивляється через моє плече. Я теж обернувся й подивився туди, куди й він. Штори ще не було опущено, і хоч вікно вже зачинили, я розгледів кущі на газоні, й на мить мені здалося, ніби між них щось рухається. Я навіть не зрозумів, людина то чи тварина, але подумав уголос, що там хтось є. І коли я спитав Джорджа, куди він дивиться, він відповів, що йому теж так здалося. Оце й усе, що я можу вам сказати.

— І ви не вийшли подивитись?

— Ні, ця дрібниця видалась мені не вартою уваги.

— Отже, йдучи від них, ви не передчували ніякого лиха?

— Ніякісінького.

— Мені не зовсім зрозуміло, як ви так швидко почули новину про нещастя.

— Я встаю рано і, як правило, перед сніданком гуляю. Сьогодні вранці, тільки-но я вийшов з дому, мене наздогнав у своєму екіпажі лікар. Він сказав, що стара місіс Портер прислала по нього хлопця і просить його негайно прибути до неї. Я вскочив в екіпаж, сів поряд із лікарем, і ми поїхали. Приїхавши, ми зразу ж кинулись до тієї жахливої кімнати. Свічки й вогонь у каміні, очевидно, давно вже погасли, і мої брати до самого світанку сиділи в темряві. Лікар сказав, що Бренда померла не менше як шість годин тому. Ніяких слідів насильства. Вона сиділа в кріслі, перехилившись через бильце, і обличчя в неї було спотворене лютим жахом. Джордж і Оуен то співали уривки з різних пісень, то бурмотіли щось нерозбірливе, немов дві великі мавпи. О, дивитись на це було жахливо! Я не міг цього витримати, а лікар став білий мов крейда. Він аж знепритомнів і впав у крісло — добре, що нам не довелось доглядати за ним, як за хворим.