Слава ЗСУ!

— Поліція зайшла в безвихідь,— сказав він,— але, можливо, ваш багатий досвід підкаже яке-небудь розумне пояснення? Я хочу лише одного — щоб ви довірилися мені, тому що, часто навідуючись сюди, я добре познайомився з родиною Трідженнісів,— по лінії моєї матері, яка народилась тут, у Корнуолі, вони навіть доводяться мені родичами, і їхня страшна доля, природно, просто приголомшила мене. Повинен сказати вам, що я вирушив до Африки й був уже в Плімуті, коли сьогодні вранці до мене дійшли новини про тутешні події, і я негайно повернувся сюди, щоб допомогти розслідуванню.

Холмс звів брови.

— Ви пропустили через це свій пароплав?

— Поїду наступним.

— Оце справжня дружба!

— Я ж сказав, що ми — родичі.

— Так, так, по материнській лінії... Ваш багаж був уже на борту?

— Не весь, більша частина була ще в готелі.

— Розумію. Але ж не могла ця новина попасти в ранкові плімутські газети?

— Ні, сер. Я одержав телеграму.

— Дозвольте спитати, від кого?

На виснаженому обличчі мандрівника промайнула тінь.

— Ви надто цікаві, містере Холмсе.

— Такий мій обов’язок.

З видимим зусиллям доктор Стерндейл прибрав спокійного вигляду.

— Не маю підстав приховувати це від вас,— сказав він.— Телеграму, з якої я про все довідався, надіслав мені містер Раундхей, священик цієї парафії.

— Дякую,— мовив Холмс.— А що стосується вашого запитання, яке ви поставили мені на початку розмови, то можу сказати, що цей випадок мені ще не зовсім зрозумілий, але я сподіваюсь дійти деяких висновків. Оце поки що й усе.

— Ви не могли б мені сказати, чи маєте якісь конкретні підозри?

— Ні, на це я відповісти не можу.

— Тоді я просто змарнував час, і затримуватись тут далі не бачу потреби.

Славетний мандрівник покинув наш будиночок у препоганому настрої, через п’ять хвилин по тому пішов кудись і Холмс. Його не було аж до вечора, і коли він повернувся, стомлений, з потемнілим обличчям, я зрозумів, що він не дуже просунувся в своєму розслідуванні. На нього чекала телеграма, він прочитав її й кинув у камін.

— Це з Плімута, Вотсоне, з готелю,— сказав він.— Я довідався у священика, як він називається, і телеграфував туди, щоб переконатись у правдивості слів доктора Леона Стрендейла. Він справді провів там минулу ніч, частина його багажу справді рушила в Африку, а сам він повернувся сюди, щоб бути присутнім під час розслідування. Що ви про це думаєте, Вотсоне?

— Що його дуже цікавить ця справа.

— Так, дуже цікавить. Ось нитка, за яку ми ще не вхопились, а вона й може допомогти нам розплутати весь клубок. Вище голову, Вотсоне, я впевнений як ніколи, що матеріалу в нас побільшає. А коли це трапиться, ми швидко подолаємо всі труднощі.

Тоді я й на гадці не мав, що слова Холмса справдяться так швидко, а дивний і зловісний поворот у розвитку подій спрямує наше розслідування в зовсім іншому напрямку. Вранці я саме голився біля вікна, коли раптом почув цокіт кінських копит і, глянувши крізь шибку, побачив, що по дорозі чвалом мчить бідарка. Вона повернула до нашого будиночка, на землю вистрибнув священик і щодуху кинувся до дверей садовою доріжкою. Холмс був уже одягнений, і ми поспішили вниз йому назустріч.

Від хвилювання наш гість не міг вимовити й слова, але кінець кінцем, судорожно ковтаючи повітря й захлинаючись, прокричав:

— На нас напосівся диявол, містере Холмсе! Моя нещасна парафія під владою диявола! Сам сатана оселився там! Ми у нього в руках! — Він аж пританцьовував від збудження, і це було б смішно, якби не його зсіріле обличчя й безтямні очі. Нарешті він вигукнув жахливу новину: — Містер Мортімер Трідженніс помер сьогодні вночі точнісінько так, як його сестра!

Холмс, сповнений енергії, миттю схопився на ноги.

— Для нас вистачить місця у вашій бідарці?

— Так.

— Тоді, Вотсоне, поснідаємо пізніше. Містере Раундхей, ми готові їхати. Швидше, швидше, поки там ніхто не похазяйнував!

Трідженніс займав у будинку священика дві наріжні кімнати, розташовані одна над одною: на першому й другому поверсі. Внизу була простора вітальня, нагорі — спальня. Під самими вікнами — майданчик для гри в крокет. Ми прибули раніше за лікаря й поліцію, тому до кімнат ще ніхто не заходив, і все було на своїх місцях.

Дозвольте мені точно описати сцену, яку ми побачили того туманного березневого ранку. Вона так глибоко закарбувалась у моїй пам’яті, що мені не забути її довіку.

Повітря в кімнаті було неймовірно задушливе. Служниця, що йшла попереду нас, широко розчинила вікно, бо інакше дихати було б зовсім неможливо. Частково це пояснювалось, мабуть, тим, що посеред столу ще чаділа лампа. Відкинувшись на спинку крісла, за столом сидів мертвий Трідженніс; його ріденька борідка стирчала вперед, окуляри вилізли на лоб, а худе смагляве лице, повернуте до вікна, було спотворене тим самим виразом жаху, який ми бачили на обличчі його покійної сестри. Зведені судомою руки й ноги, скарлючені пальці свідчили про те, що помер він у пароксизмі страху. Небіжчик був одягнений, але з деяких ознак ми зрозуміли, що одягався він похапцем. Ми ще раніше переконались, що спав він у своєму ліжку, із усього було видно, що трагічний кінець настав рано-вранці.