Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Дияволова нога

— А чому половину, Холмсе?

— Не в моїх звичках, шановний Вотсоне, ставати на перешкоді поліції. Я залишив їм усі виявлені докази злочину. Отрута чекала їх на абажурі, їм тільки треба було розкинути розумом, щоб побачити її. Ну а тепер, Вотсоне, засвітимо нашу лампу, однак вживемо застережних заходів — відчинимо вікно, аби не допустити передчасної загибелі двох достойних членів суспільства. Та сідайте в крісло коло вікна, якщо, звичайно, ви не відмовляєтесь взяти участь в експерименті, як годилось би вчинити розважливій людині. О, то ви вирішили не відступати, так? Я не помилився в вас, Вотсоне! А це крісло я поставлю навпроти вашого, щоб ми сиділи обличчям один до одного і були на однаковій відстані від отрути. Двері залишимо напіввідчиненими. Тепер вам зручно спостерігати за мною, а мені — за вами, і ми зможемо вчасно припинити експеримент, якщо симптоми виявляться загрозливими. Зрозуміло? А тепер я беру з конверта порошок, точніше, те, що від нього залишилось, і кладу його на лампу. Все! Ну, Вотсоне, сідаймо й чекаймо, що буде далі.

Чекати довелось недовго. Не встиг я сісти в крісло, як почув ледь уловимий мускусний запах, тонкий і нудотний. Вдихнувши його, я зразу ж втратив контроль над своїм мозком і уявою. Густа чорна хмара заклубочилась перед моїми очима, і я раптом відчув, що божеволію. Крижаний жах скував мене. Я відчув, як волосся в мене на голові стає дибом, очі вилізають із орбіт, а язик дерев’яніє. Я спробував був крикнути і, почувши звіддаля хрипке каркання, насилу збагнув, що це — мій власний голос. Тієї ж миті останнім рятівним зусиллям я видерся з безодні відчаю, і переді мною виникло обличчя Холмса — біле, непорушне, спотворене жахом: такі самі обличчя я бачив недавно у померлих. Спогад про них повернув мене на мить до тями й надав сили. Я зірвався з крісла, обхопив Холмса руками. Хитаючись, ми вийшли з будинку й повалились на траву один біля одного. Ми лежали й відчували, як яскраве сонячне проміння розвіює морок, що зовсім був нас поглинув. Він повільно зникав з наших душ, як зникає туман, і нарешті до нас повернулася здатність мислити, а з нею й душевний спокій. Ми посідали там, де лежали, і, витираючи липкий піт, почали один в одного вже осмислено розглядати на обличчі останні сліди затіяного нами небезпечного досліду.

— Слово честі, Вотсоне,— промовив нарешті Холмс,— мені треба подякувати вам і попрохати вибачення. Непростима річ піддавати себе такому експериментові, а ще більше непростимо залучати до нього друга. Я дуже завинив перед вами.

— Ви ж знаєте,— відповів я, зворушений небаченою досі сердечністю Холмса,— допомагати вам — для мене найбільша радість і честь.

Тут він одразу ж заговорив у своїй звичній манері — напівжартівливо й напівскептично:

— І все ж, шановний Вотсоне, з нашого боку було б абсолютно зайвим перетворитись на божевільних, хоч сторонній спостерігач, безсумнівно, оголосив би, що ми зсунулись з глузду ще до того, як почали цей дикий експеримент. Мушу признатись, мені й на думку не спадало, що дія речовини буде така швидка й нещадна.— Кинувшись у будинок, він виніс лампу, тримаючи її від себе якнайдалі, і пожбурив у кущі ожини.— Нехай кімната трохи провітриться. Гадаю, у вас, Вотсоне, тепер не лишилося й тіні сумніву щодо того, як відбувались обидві трагедії.

— Анінайменшої.

— Проте їх причина і зараз така ж незрозуміла, як і раніше. Ходімо в альтанку й поміркуймо про неї. Від цієї гидоти мені й досі дере в горлянці. На моє тверде переконання, все свідчить про те, що в першому випадку злочинцем був цей чоловік, Мортімер Трідженніс, хоч у другому сам перетворився на жертву. Ми повинні, по-перше, пам’ятати, що в сім’ї посварились. Наскільки серйозною була ця сварка і наскільки щирим примирення, ми не знаємо. Але коли я думаю про Мортімера Трідженніса з його лисячим обличчям і хитрими блискучими очицями за скельцями окулярів, то він зовсім не здається мені людиною, схильною прощати своїм ближнім. По-друге, ви, очевидно, пам’ятаєте, що саме йому належала думка про чиюсь присутність у саду, а це на якийсь час відвернуло нашу увагу від справжньої причини трагедії. Йому навіщось було потрібно збити нас із сліду. І нарешті останнє: якщо не він вкинув цю речовину в камін, коли виходив, то хто тоді міг це зробити? Адже все сталося зразу ж, як він пішов. Та якби до них завітав ще хто-небудь, брати й сестра встали б з-за столу зустріти гостей. До того ж у тихому Корнуолі в гості після десятої вечора не ходять. Отож усе свідчить про те, що злочинець — Мортімер Трідженніс.

— Тоді його смерть — самогубство!

— Що ж, Вотсоне, на перший погляд таке припущення ніби й можливе. Чоловік, душу якого гнітить тяжка провина — адже він занапастив усю свою родину,— цілком може прийти до думки заподіяти собі смерть. Існують, проте, незаперечні докази, які спростовують це припущення. На щастя, в Англії є чоловік, якому все відомо, і я подбав про те, щоб ми сьогодні ж почули про деякі факти з його власних уст. А ось і він, навіть трохи раніше, ніж ми домовлялись. Будь ласка, по цій доріжці, докторе Стрендейл! Ми робили в будинку деякі хімічні експерименти, і тепер наша кімната навряд чи годиться, щоб приймати в ній такого славнозвісного гостя.

Попередня
-= 8 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!