знайди книгу для душі...
Цей ритм у дивний спосіб поєднується зі стукотом крові в моїх вухах. Я біжу швидше й швидше. Двірник на машині для прибирання сахається від мене. Щось кричить услід. Я не чую: у вухах свистить вітер. Стугонить кров і гучно відлунює ритм.
Я майже не торкаюся ногами землі. Хлопці-ролери проводжають мене здивованими поглядами. Влітаю до крамниці Римуса, як камінь, випущений з рогатки. Щоки горять від вітру.
— Римусе! Римусе! Поглянь, що я зробила!
Він сидить над остовом гігантського барабана — кістяком давнього чудовиська. Підводиться назустріч. Довго роздивляється мій винахід, злегка стукає по деці — барабан відгукується до нього. Щоправда, не так голосно, як до мене.
— Ти засиділася внизу, — каже він нарешті.
— Що?!
Він повертає мені мій барабан. Пильно дивиться в очі — дуже серйозно.
— Уважно слухай, що я тобі скажу. Ти маєш шукати вище. Ти маєш піднятися на самісіньку гору. Іди вгору, Дика! Там ти знайдеш те, що тобі дуже потрібно.
Іноді мені здається, що Римус дуже розумний. А іноді, що він геть ошалів серед своїх барабанів. Що це означає — «іди вгору»? Я розпитую його майже годину, і так, і йнак, та він відмовляється про це розмовляти. Він реставрує гігантський барабан і просить не заважати.
Розлючена, виходжу на вулицю. Плентаюсь додому і все думаю, думаю над його словами.
У підворітті до мене чіпляється дуже неприємний суб’єкт: я готова побитись об заклад, що сьогодні вночі він отримав фальшиву підзарядку. І, мабуть, не вперше. На губах у цього хлопця — дивна, безглузда усмішка. А очі не посміхаються: вони скляні. Він узагалі, здається, нічого не бачить — іде на мене, як сліпий робот, розчепіривши величезні руки.
Я намагаюсь ухилитися, та він дуже спритний. Хапає мене — пальці немов залізні. Притискає до стіни. Б’ю коліном у пах: нічого не допомагає, йому все одно. Він не відчуває болю.
— Дев’ять доз, — шепочуть його губи. — Дев’ять доз… Одна ніч… Іще вчора було вісім…
Його рука вп’ялася мені в груди. Дуже боляче. Я мовчки видираюся, але він сильніший. І важить більше, ніж утричі.
— Ти розумієш, що це означає? Ти не розумієш… як це — здохнути, коли тобі не вистачить дев’ятої дози… чи десятої… чи двохсотої…
Він видається таким же механічним, як рознощик дрінку. В нього все ніби саме по собі: очі, обличчя. Рухи. Слова. Він бубонить, ніби скаржиться мені. А сам завалює мене на асфальт і рве на мені одяг.
Ребро барабана впивається мені в бік. З останніх сил вивільнюю одну руку, наосліп тягнуся до барабана… Не вистачає міліметрів…
— Дев’ять доз… Я хочу жити, розумієш, ти?! Я жити хочу!
Із крихітних піхов, схованих на ребрі барабана, у мою руку нарешті вислизає стилет. Ніби жало. І коли механічний чоловік, який отримав сьогодні дев’ять доз фальшивої енергії, ледь відхиляється, я колю стилетом у стегно.
У першу страшну секунду здається, що хлопець цього не відчує. Він завмирає, його очі нарешті стають яснішими. Здається, він уперше мене побачив. Обертається, аби глянути, що ж таке його поранило…
На мене, пульсуючи, вихлюпується чужа кров.
Він гарчить. Ухопивши барабан, вужем вислизаю з-під нього. Він хапає мене за щиколотку — я прохромлюю стилетом його долоню. Він страшно лається, відсмикує руку…
І раптом завмирає, стоячи навколішки на хіднику.
— А може, й на краще, — каже він дуже ясним, спокійним голосом. Лягає на бік і підкладає долоню під голову. Ніби дуже втомився і хоче спати.
Я тікаю. Потім повертаюся. Він так само лежить на боці. Під ним уже чимала калюжа крові — здається, я ненароком перебила артерію. Але кров більше не цебенить. І хлопець не дихає.
Він мертвий.
Стою над ним із закривавленим стилетом. Я ж не хотіла! Він був тварюкою, він заслуговував смерті… Але тих подряпин, що я йому завдала, недостатньо, аби завалити насмерть такого здоровенного бугая!
Мій одяг у крові. Треба тікати, доки мене не впіймали. Адже з усього виходить, що вбивця — я…
Що відчуває людина, коли життя в ній лишилося так мало, що кожної ночі доводиться підзаряджатися не раз, не два — дев’ять разів? Звідки він брав такі гроші?! З кожною ніччю життя в ньому залишалося все менше. Що більше він чіплявся за життя, то менше залишалося шансів…
У кінці підворіття майнула чиясь тінь, і я йду, обережно притиснувши барабан до грудей. Обличчя цієї людини — мертве — стоїть у мене перед очима.
* * *
«Іди вгору». Це стає майже нав’язливою ідеєю. Я піднімаюся на дах нашого будинку — дев’ятий поверх — і сиджу там в оточенні вітряків і тьмяних сонячних батарей. Колись ці батареї давали багато тепла і світла — тоді сонце світило нам щедро, по дві-три години на день, а не двадцять хвилин, як зараз. Тепер батареї нікому не потрібні, та їх не демонтували. Я сиджу на одній з них, як на крижаній брилі, вкритій порохом. Дивлюся на місто.