Слава ЗСУ!

Вітряки, вітряки. Велетенські лопаті і менші вітрячки. Дахи — пласкі, всі на одному рівні. Де-не-де рядами стоять крісла — тут люди зручно вмощуються і дивляться енергетичне шоу…

А далі, майже непомітні в брунатному тумані, — хмарочоси, вежі. Верхівками вони ховаються у хмарах. Перші поверхів двадцять заселені, а вище зазвичай ніхто не живе: важко підніматися. Раніше, коли енергії було багато, вежі світилися вогнями. Всередині та іззовні працювали ліфти. Люди піднімалися на самісіньку гору, не докладаючи зусиль…

Іди вгору, сказав Римус. Я підводжуся й обтрушую пилюку зі штанів.

* * *

Дільниця хмарочосів має погану славу. І не лише тому, що серед уламків та руїн тут розташовані різні підозрілі заклади. Вежі потроху руйнуються: щохвилини кожна з них може повторити долю Зламаної Вежі. Або самогубець звалиться на голову, також приємного мало.

Я йду, намагаючись триматися ближче до стін. Веж багато — колись їх будували тут одну за одною. І де ж, цікаво, лежить те, що мені «дуже потрібне»?

Задираю голову і дивлюся вгору. Голова йде обертом: стіна губиться високо в небі. Скільки ж часу знадобиться, щоб піднятися на дах?! І чи є там дах, адже з землі видно лише половину вежі, решта — в тумані?!

Поправляю на плечі плаский ланцюг свого барабана. Йду вздовж стіни. Стіна розмальована графіті: тут і сороміцькі слова, і цілком пристойні малюнки. Великий чорний напис: «Синтетики — дурні тварюки». Цікаво, хто такі синтетики і за що їх тут обзивають?

А потім я зупиняюсь як укопана. Поряд із яскравою дурнуватою картинкою — ошкірена морда з випнутими червоними губами. Я бачу щось дуже знайоме.

Малюнок наполовину стерся, як і в мене на барабані. Та впізнати його можна.

Це зображення вовка.

Тепер я знаю, де шукати. Принаймні здається, що знаю.

У вежі лише один під’їзд. Сходи брудні. Сморід нестерпний — схоже, у ліфтовій шахті влаштували смітник. Не хотіла б я тут мешкати.

Із п’ятого спускається бабуся років сорока п’яти. Дивиться на мене з підозрою. Питає, до кого.

— До Олі, — кажу, не змигнувши оком. — Із десятого поверху.

Вона секунду розмірковує.

— Там на десятому такі хулігани живуть, — каже осудливо. — Ну гаразд, іди.

Спасибі, дозволила, думаю я з усмішкою. Іду далі. Барабан погойдується на боці, потроху починає звучати. Його ритм — та-та-та… та-ра-та… — додає мені сили.

На одному подиху піднімаюся до двадцятого. Тут зупиняюся, здивована. На сірій стіні кіптявою написано: «Тут кінець людського житла. Якщо ти не знайшов, кого треба, іди назад. Униз». Напис старий, але зовсім недавно його поновлювали. Цікаво, кому знадобилося витрачати паливо (свічку? скіпку?) на непотрібні слова? Чи вони потрібні?

Піднімаюся ще на один поверх — і знову зупиняюся. Сходів немає: замість них зяє пролам. Бракує цілого прогону. І що тепер?

Поруччя теж відірвано. Гладенькі стіни ліворуч і праворуч. Уміла б я літати… та я не вмію. Як порадив невідомий доброзичливець, «іди назад, униз».

Проте мені треба нагору!

Спускаюсь на найближчий сходовий майданчик. Тут вікно без рами й шибок. Сідаю на підвіконня й обережно визираю назовні.

Ну й краєвид! Усе місто як на долоні. Важко дихати — повітря дуже вологе, і вітер жбурляє в обличчя клапті туману, липкого, наче кисіль. Я уважно озираюся навкруги…

Ось вони. Сходи. Старі, іржаві. Тягнуться вздовж стіни знизу вгору лише за метр від мого вікна.

І там, на три поверхи вище, є ще одне вікно.

Нічого страшного, кажу я собі. Це просто пожежна драбина. Якби вона стояла внизу, на асфальті, я б стрибала по ній, як динамобілка. На асфальті чи у хмарах — яка різниця?

Намагаючись не мружитися, здираюся на підвіконня. Стугонить вітер. Долоні стають липкими, як пластир. Заплющую очі… Примушую себе розплющити їх. Випростовуюсь на повен зріст. Ось драбина — один стрибок, тільки один стрибок!

Тамую подих — і стрибаю. Ура, це драбина, я за неї тримаюся! Вона шерехата, холодна, але цілком…

Під ногами відколюється цілий пласт іржі. Підошви спорскують. Я повисаю на руках. Вітер грає моїм барабаном.

Підтягаюся. Знаходжу ногами опертя. Завмираю, щоб перевести подих.

Піді мною — місто. Угорі — щось, що мені дуже потрібне. А отже, мені треба вгору.

* * *

На п’ятдесятому поверсі ненадовго сідаю перепочити. І вперше стурбовано думаю: а коли я повернусь назад? За годину до заходу сонця мені треба бути на прохідній, інакше — все, втрачу роботу!

Нема чого сидіти. Йду далі.

Драбина тягнеться все вгору й вгору. Іззовні крутяться вітряки: то затінюють світло з вікон, то знову його відкривають. Між тридцятим та сороковим їх було так багато, що вони мало не чіплялися один за одного лопатями. Та що вище я піднімаюся, то менше вітряків за вікнами. Вище дев’яностого поверху вітряків нема взагалі.