Слава ЗСУ!

Екран згасає.

Зараз усі пікселі, збуджені й радісні, натовпом сунуть до роздягальні. І ми з Свою могли б зараз іти разом з усіма.

Чи шкодую я?

Єва померла. Вона випадково помилилась під час шоу, у неї не було запаски. Якби вона не помилилась, її б не оштрафували. Якби не оштрафували, ми б не пішли шукати дилерів. Якби ми їх не знайшли…

Можливо, все склалося б інакше.

А може, й ні.

* * *

Кілька днів стоїть такий щільний туман, що ні з п’ятдесятого, ні з двохсотого поверху нічого не видно. Немає міста, немає сусідніх веж. Нема й вітру. Ніхто нікуди не літає.

Ліфтер змащує блоки, Перепілка вчить дітей читати. Алекс і Мавр сидять на підвіконні, звісивши ноги над безоднею, в руках у обох — мегафони.

Вони базікають із сусідами. Просто так, знічев’я.

Мегафони дуже спотворюють звук. Металевий і трохи моторошний, він лине далеко, долаючи навіть туман. Людську мову, пропущену крізь мегафон і відстань, неможливо розрізнити. Тому тут, в Оверґраунді, на цей випадок виробилась особлива мова, що складається виключно з голосних.

Алекс чи то говорить, чи то співає. Виходить ніби пташиний крик, він летить у туман, за кілька секунд приходить відповідь. Я нічого не розумію, зате Алекс і Мавр розуміють чудово. Мавр смикає шнурок на руків’ї мегафона (підзаряджає слабенький акумулятор), кричить щось дуже коротко й дзвінко. Приходить відповідь — і обидва, Алекс та Мавр, аж заходяться від сміху, ледь не падають з підвіконня, а я стою, почуваючись повною дурепою. Ну чому вони мені не перекладають?!

Вежі залито туманом, як старовинним білим парафіном. І серед тиші, серед білої імли перегукуються голоси — металеві, пташині.

Це варто послухати.

* * *

Потім повертаються вітри, і Алекс учить мене керувати потоками. На мені «дика» збруя. До паска пристебнуто карабін. Я зависаю над безоднею, вітер шалений, мене кидає з боку в бік, як папірець.

Алекс щось кричить. Я, звичайно, не чую. Всі інструкції він мені дав раніше: я маю керувати польотом за допомогою крил, надягнутих, як плащ, мені на плечі. Розгорнути крила дуже важко — бракує сили рук, тут потрібна така маса м’язів, як у Алекса. Та коли я все ж примудряюся їх розкрити, стає легше: спрацьовують фіксатори, ніби в парасольці. Крила сконструйовано з тканини, шкіри й металу.

Невдалий поворот крил — і мене зносить праворуч і мало не розмазує по стінці. Я швидко виправляюсь. Алекс кричить, вимахує руками. »Синтепон!» — долинає до мене. Це в устах Алекса найстрашніша лайка: синтепон — себто нікчемний.

Я намагаюся змінити кут крил, як Алекс мені показував. Несподівано виходить. Піднімаюсь вище. Злітаю, як повітряний змій на мотузці. Ще вище! Вище за Алекса! Він уже не кричить. Дивиться на мене, приклавши долоню до очей.

Хочеться здивувати його. Я крутіше заламую кут крил… І вони ламаються. Не витримують сили вітру. Я лечу донизу — не прямовисно, адже я на тросі. Роблю дугу, як велетенський маятник, і ось-ось на повній швидкості вріжусь у стіну…

Бачу перед собою вікно.

Невідомо як примудрившись, влітаю в отвір, ледь забивши лікоть. Падаю і чимшвидше відстібаю від паска карабін. Із проламу в стелі зістрибує Алекс. Дивиться на мене круглими очима.

— Усе гаразд, — улесливо усміхаюся. — Ну… зламались. Трапляється.

Він переводить подих. Витирає з чола піт.

— Ефектної появи крізь вікно ми ще не проходили. За це тобі два чергування поза чергою!

* * *

Чергування — це справжня кара. Добре Мавру: він завжди користується пристосуваннями Ліфтера і сходами майже не ходить. А от мені доводиться лічити кожну сходинку.

Чергові допомагають здобувачам. Здобувачі — ті, хто добуває їжу там, унизу, в місті. Дещо купують. Дещо крадуть зі складів. Це важке й небезпечне, але почесне завдання, та все одно здобувані весь час змінюються. Кому хочеться проводити половину життя серед синтетиків?

У підвалі будинку — схованка. Перед енергогодиною, коли синтетики чекають на підключення і нікого нічого не обходить, чергові спускаються до схованки, набирають повний мішок пакунків, коробок і консервних бляшанок і тягнуть усе на тридцятий поверх. Там Ліфтер зі своєю системою противаг піднімає вантаж на самісіньку гору. У гніздо.

Тягти мішок на тридцятий поверх!

Він важить приблизно стільки ж, скільки я. Дихаю крізь стиснуті зуби. На двадцятому поверсі, де проламані сходи, мені допомагає Лесь — витягає на мотузці спершу мішок, тоді мене.

Хоче завдати собі на плечі, але я не даю. Проганяю його. Коли Алексові розходиться на тому, щоб я почергувала, — почергую! Не гірше за інших! Якщо він гадає, що проситиму ласки…