Слава ЗСУ!

Піт заливає обличчя. На двадцять п’ятому поверсі переді мною виникає перепона. З хвилину тицяюсь у неї, як сліпе кошеня, перш ніж здогадуюсь підвести голову.

Переді мною — руки в боки — стоїть Алекс.

— Годі, відчергувала. Віддай Лесеві.

— Відчепись, — кажу, одсапавшись. — Гадаєш, не дотягну?

— Дотягнеш… Я тут до сусідів зібрався, у них показуха сьогодні. Підеш?

* * *

В Оверґраунді часто ходять у гості. Попри те, що населені вежі стоять аж ніяк не впритул одна до одної. І при цьому літати з даху на дах дикі не можуть, адже вони не метелики!

Алекс давно обіцяв узяти мене в гості. І от сьогодні нарешті я подивлюсь, як це робиться. Я маю на увазі мандри в небі.

Кодекс гостинності в Оверґраунді простий і нехитрий. Якщо хтось до когось зібрався, напинає величезний самостріл на даху і вистрілює залізним гаком (це чомусь зветься «залогінитись»). Гак летить, за ним розмотується тонкий шнур. Долетівши, гак чіпляється за віконний отвір або за арматуру. Якщо господарі раді гостям, прив’язують до гака товстий трос і пускають назад. Якщо не раді, скидають додолу. І без образ.

Цього разу Алекс вирішує керувати крильми сам. Він щільно пристібає мене до свого паска. Нас випускає Ліфтер: потроху розмотує котушку зі стопором, опускає, як вантаж, за вікно. Спустившись на тросі на кілька поверхів, Алекс розгортає крила й починає підніматись, як важкий повітряний змій. Вітер сьогодні сильний. Без вітру в піднебессі мандрувати не можна.

Ми висимо в небі на двох мотузках. Одна, напнута гак, що аж дзвенить, — з нашої вежі. Друга, що ледь провисає, — із сусідньої.

— Кр-риза, — бурмотить Алекс у мене над вухом. — Деліріум тременс. Синтепон, х-холера…

— Що?

— Не можу дотягтись до карабіна. Ти заважаєш.

— Ну, пробач… Мені зістрибнути?

— Ні. Просто відстебни, коли скажу. Тільки коли скажу! А не за секунду після того!

— Ти до трьох полічити можеш?

— Глузуєш? Я потоки прораховую, тут несподівано все… От зараз момент пропустили… Готова?

Я намацую карабін.

— Готова.

Він довго мовчить. Вітер грає нами, кидає туди-сюди. Гудуть на вітрі крила. Темним привидом вимальовується в тумані вежа — чужа. Мені починає здаватись, що Алекс заснув. Я вже хочу спитати його, чи не забув бува про мене, але тут він горлає, як ошпарений:

— Давай!

Пальці, навіть закоцюблі, спрацьовують самі по собі. Я відстібаю карабін. І ми починаємо падати. Тріщать крила. Падіння сповільнюється. Ми ковзаємо вниз, планеруємо… Єдиний трос, протягнутий від нас до місця нашого призначення, напинається як струна.

Ми знову летимо, подібні до повітряного змія. Нас поволі підтягають до сусідньої вежі. Наші життя в руках того, хто стоїть біля котушки з тросом і потроху змотує її — виток за витком. Недоречно згадується розповідь Перепілки — як у давні часи посварились двоє братів із різних гнізд, один заманив іншого в гості, підтягнув ось так до самого вікна — і перерізав мотузку. Тут про надійну людину кажуть — «Я б довірив йому котушку»…

— Приїхали, — буркотливо каже Алекс. Хоч я б сказала — прилетіли.

* * *

У першу мить я трохи гублюся. Ми з Алексом втрапили, схоже, на якесь збіговисько: людей на цій вежі аж ніяк не менше, ніж на майдані після енергогодини. Але яких людей!

Деякі носять на одязі пір’я і крила птахів, іменами яких названо їхні гнізда. Інші взагалі нічого не носять, окрім ремінної збруї та шкіряних штанів. Збруя також у всіх різна: у когось підкреслено груба й без прикрас. У когось — із мідними, срібними, бронзовими пластинками, а карабіни викарбувані у вигляді зубастих пащек. І крила різні — я бачила яскраво-червоні шовкові крила. Бачила сталеві, механічні. Крила у легковажну клітинку. Крила із зображенням ошкіреної пащі. Просто чорні з перетинками крила, як у кажана…

Чоловіки. Жінки. У деяких волосся до пояса. Інші підстрижені наголо. Але в усіх — особлива небесна хода, легка, балансуюча, ніби вони ступають по тонкому карнизу.

І ще погляд.

Не треба роздивлятись їхні крила й розглядати татуювання. Досить поглянути їм у вічі, щоб зрозуміти: вони дикі. Самі собі енергія. Живуть у хмарах, зверхньо поглядаючи на решту світу.

Вони чули про мене: про те, як засвітилися прожектори у «Зірваному дахові». Самі підходять знайомитися. Розмовляють шанобливо, як рівні з рівною. Я — дика серед диких.

Потім починається показуха — так вони недбало називають парад майстерності та відчайдушності, змагання небесних майстрів, для яких прямовисні стіни й тонкі троси — природне середовище.

Десяток хлопців піднімаються по стіні іззовні — ми спостерігаємо за ними, стоячи на підвісній платформі. В руках у кожного — по два ножі. Хлопці знаходять у старій кладці тріщини, встромляють у них леза, підтягаються на руках — на одній руці — і знову шукають опертя. Той, хто йде першим, двічі мало не зривається…